Читати книгу - "Замах на бродягу"

— Цілком імовірно…

— В мене є також деякі відомості щодо пані Келлер, але сестра попередила, що за їх вірогідність вона не відвідає…

— А все-таки?

— Це дуже активна та енергійна особа, але вона трохи звихнулася на світських розвагах. Весь свій час вона присвячує полюванню на видатних людей. Після від'їзду чоловіка вона з головою пірнула у світське життя — бали, танці, звані обіди… Кажуть, вона досить часто міняла коханців… Здається, серед них був і префект Баде — ще за життя його жінки… Був там ще якийсь генерал, забула прізвище…

— Я бачив пані Келлер, — сказав комісар.

Якщо пані Мегре й була розчарована, то не показала цього.

— Ну і яка ж вона з себе?

— Ти змалювала її досить точно… Тендітна, знервована, дуже випещена дама, яка не показує на свій вік… І страшенно любить папуг…

— Звідки ти взяв про папуг?

— Їх у неї повна квартира.

— Вона живе в самому Парижі?

— І де б ти думала? На острові Сен-Луї, за триста метрів від мосту Марі, під яким ночував її чоловік… До речі, він курив люльку…

Між макаронами та десертом він дістав із кишені скляну кульку і почав катати її по скатертині.

— Що то в тебе?

— Скляна кулька… У Професора їх було три…

Вона уважно глянула на чоловіка.

— Ти йому симпатизуєш, правда?

— Здається, я починаю його розуміти…

— Розуміти, чому він пустився берега і став бродягою?

— Можливо, й це… Він довго жив у джунглях, за сотні кілометрів від великих міст та шляхів… Там теж його спостигло розчарування…

— Чому?

Це навряд чи зрозуміла б пані Мегре, яка змалку жила в іншому затишнішому світі, шанувала розміреність, порядок та чистоту.

— Мене найбільше цікавить одне питання, — промовив Мегре замість відповіді. — В чому його провина?

Пані Мегре насупила брови.

— Що ти маєш на увазі?.. Хіба ж не його напівмертвого кинули до Сени?

— Так, він справді жертва, але…

— Але що?

— У криміналістів, зокрема американських, є досить своєрідна теорія, яка на перший погляд може здатися парадоксальною… Та тільки на перший…

— Що за теорія?

— Що принаймні у восьми випадках з десяти жертва певною мірою поділяє відповідальність з убивцею.

— Я не розумію…

Він, немов зачарований, дивився на кульку.

— Ну, скажімо, чоловік ревнує до когось свою дружину… Між ними сварка… Він їй за щось докоряє, а вона тримається визивно…

— Ну, буває…

— Тепер уявімо, що він хапає ножа і каже: «Коли я ще раз дізнаюся, що ти була з ним — уб'ю!»

— І таке може бути.

— А вона йому: «Ти не посмієш… Ти на таке негодний!»

— І тепер розумію…

— Так от, в багатьох житейських драмах трапляється щось подібне… Ось ти допіру розповідала про Лемке, який, по-перше, лихварював, доводячи до відчаю своїх клієнтів, а по-друге, співробітничав із бошами… Чи дуже ти здивувалася б, дізнавшись, що його вбили?

— Але ж лікар…

— Так, на перший погляд він нікому не заподіяв лиха. Ночував під мостами, вдень ходив вулицями з рекламними щитами… А вранці і ввечері пив червоне вино…

— Ну от бачиш!

— А втім, хтось не полінувався вистежити, де він живе, серед ночі напав на нього, розбив йому голову, міг і вбити, потім ще тяг по набережній і кинув у воду… І лише чудом його врятували… Цей «хтось», певно, мав якийсь мотив… І мотив цей, свідомо чи несвідомо, дав йому сам Професор.

— Він досі не опритомнів?

— Ні.

— Ти сподіваєшся, що він щось скаже, коли прийде до пам'яті?

Замість відповіді Мегре лише знизав плечима і заходився набивати люльку. Згодом вони погасили світло і сіли біля відчиненого вікна.

Вечір був тихий і теплий. Розмова їхня переривалася довгими паузами, що не перешкоджало подружжю відчувати себе дуже близькими одне одному.

Наступного ранку, такого ж самого теплого й сонячного, ідучи на роботу, Мегре помітив на деревах ніжні ще клейкі листочки, що зеленіли на місці вчорашніх бруньок. Весна вже впевнено порядкувала в Парижі.

Щойно він зайшов до свого кабінету, як у двері просунулася голова Ляпуента.

— Патроне, ви приймете гостей? — весело запитав він.

Йому явно уривався терпець, і вигляд в нього був не менш гордий, ніж напередодні у пані Мегре.

— Де вони?

— У приймальні.

— А хто це?

— Власник червоного «Пежо чотириста три» та його друг, що був із ним того вечора… На жаль, моя заслуга тут невелика. Все було просто… В Парижі, виявляється, зовсім небагато червоних «Пежо чотириста три», і лише у трьох номери з двома дев'ятками… Із них одна вже тиждень у ремонті, а друга в Каннах разом із своїм власником…

— Ти допитав цих людей?

— Я поставив їм лише кілька запитань… Краще ви самі погляньте, що це за пани… Привести?

В погляді Ляпуента було щось таємниче, немов він готував комісарові якийсь сюрприз.

— Гаразд…

У його руці знову опинилася скляна кулька, і він тримав її, мов талісман.

— Месьє Жан Гійо, — оголосив інспектор, впускаючи першого гостя.

Це був невисокий на зріст панок років за сорок віком, одягнутий досить елегантно.

— Месьє Ардуен, кресляр…

Кресляр