Читати книгу - "Малий апокаліпсис"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що ви про мене подумаєте, — сказала Надєжда, заплющуючи ледь розкосі, зелені очі. Я принагідно зауважив, що під дивовижно прозорою одіжжю, яка нагадувала величезну хустку або театральне пончо, або ж досить ризиковану чернечу рясу, що під тими шатами не було ліфчика. Видно, вже трохи здеморалізувалася на нашому напівзаході.
— Подумаю якнайкраще, дочко степів і полів.
— Вам, полякам, не можна вірити.
— Можна ще трохи тієї амброзії російського народу?
Ми цокнулися склянками. Мелодія старого вальсу ширяла над нашим будинком, як білий кавказький лебідь, хоч я не був певен, чи зустрічаються на Кавказі лебеді.
— Ах, як я вас кохала.
— Чому тільки в минулому часі, чарівна Надєждо, тобто Надіє?
— Я навіть хотіла покінчити з собою.
Знов легенькі мурашки побігли в мене по спині. Вона або неделікатна, або занадто по-свійському зі смертю.
— Ваша проза впливає на мене просто фізично.
— Я вже не пишу.
— О Боже, чому?
— Набридло.
— Як може набриднути література! Вам не можна таке казати. Ви вєдь творець, геній, на вас цілий світ дивиться.
Сибірська наливка робила своє. Кімната вихилялася на всі боки, немов запрошуючи до козачка. А той оркестр закінчив грати «На сопках Маньчжурії» і ще раз почав «На сопках Маньчжурії». Але тепер наче повільніше, наче збираючись кожну ноту вписати у мій розм’яклий мозок.
— А як ти почуваєшся, дитинко, в нашій напів-Європі? В нашій колишній напів-Європі?
— Не дуже.
— Ти інакшою уявляла собі Польщу?
— А звідки ви знаєте?
— Бо я вас знаю.
— Нас, росіян?
— Ні, росіянок. Росіян знаю також.
— А звідки ви знаєте росіянок? З Тургенєва, Толстого, Лєскова?
— Ти ж казала, що я маю вашу душу.
— Я казала?
— На початку.
— Ви, однак, не такий.
— І Польща не така.
— Не така.
— Ліпша чи гірша?
— І те, й те.
— Як тебе розуміти?
— Я сумую за Москвою.
— Хіба можна сумувати за тим містом?
— Я босою пішла б по снігу.
— До Москви?
— Так, до Москви.
Мені кортіло спитати, чому взутою не летить «Аерофлотом», але не спитав.
— Ти, Надєждо, патріотка?
— Це ви польські націоналісти.
— Бачиш, дитя косооке, така наша доля. Що б ми вам не сказали, завжди почуємо у відповідь, що ми шовіністи.
Вона раптом притулилася до мене. Зворушливі акорди вальсу з мого дитинства, немов цигарковий дим, снувалися в цій дівочій, зрусифікованій кімнаті.
— Ах, навіщо ці вічні чвари поміж нами і вами. Адже всі ми слов’яни. Чи не краще було б, якби ви приєдналися до нас добровільно. І ми разом забули б про всі образи, непотрібні претензії, прокляття, котрі стільки віків розділяли нас. Ми зможемо вас любити, тільки ви полюбіть нас.
— Але ж вас, росіян, уже немає. Останніх слов’ян, тобто вищі верстви, вимордував твій дєдушка Ленін. Від Бугу до Хабаровська хазяйнує Азія.
Вона відштовхнула мене так сильно, що я впав на подушку.
— Я знала, що розчаруюся. Боже, яка я нещасна.
І знову вибігла з кімнати. Насилу підвівшись, я сів на жорсткому краєчку ліжка. Той сибірський бальзам здолав мене остаточно. Упав на сприятливий ґрунт. Тобто пролився на моє бідне, беззахисне похмілля, на оту старечу мою хворість. Так, пригадую, вчора я пив сам із собою. Скатертиною накрив стіл, дістав тарілку, ніж, виделку і кусень сиру. Неквапно, з гідністю, мов на поважному прийомі, видудлив півлітра чистої горілки з вітчизняної картоплі. Розмовляв із собою спершу чемно, з гумором, потім, здається, трохи по-хамському. За вікном до півночі випробували гучномовці. Навпереміну лунали дика музика і вибачення анонімного спікера за галас о такій пізній порі.
Надежда повернулася, знову сміючись і витираючи розкосі, зелені очі.
— Я все сприймаю всерйоз, а ви, мабуть, жартували.
— Мабуть, жартував, моя Надєждо.
— А я вас зараз задушу і матиму спокій.
— Не можна мене душити передчасно.
Але вона не звернула уваги на мою алюзію. Підійшла до мене, вперлася тендітними, так, справді тендітними колінами в мої коліна і поклала обидві долоні на мою пульсуючу шию.
— Ви боїтеся?
— Як кожна людина. Боюся, що боятимусь дедалі сильніше.
— Мій університетський товариш учинив те саме. Біля Кремля.
— Багато хто вже так учинив.
— Хочете цим сказати, що не варто.
— Не знаю, чи не варто. Колись виявиться, що варто.
— А ви ніколи не чули, що я про вас думаю?
— Я взагалі не знав, що ти існуєш, Надіє.
— Ах, недобре ви кажете. Ви такий звичайний, а я гадала…
— У звичайності вся моя сила.
— Ви погоджуєтесь на звичайність?
— Давно погодився.
— Не можна. Людина — це дивна, незвичайна, чудова істота.
— А надто російська людина. Богоносец.
— Ви знову за своє.
Я відвів її долоні, що легенько стискали мою шию. А оркестр усе ще грав мені на згубу «Сопки Маньчжурії».
— У цій країні ти мусиш звикнути до звичайності. Вона здається тобі пласкою, міщанською, безкрилою, але вона теж має певні переваги, які інколи виявляються потрібними. Ти пишеш вірші, Надіє?
— Пишу.
— Щотижня?
— Буває й частіше. Я не можу жити так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малий апокаліпсис», після закриття браузера.