Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

— Ви тут лежите і бачите лише жменьку молодих, цю групку навіжених. Щось на кшталт докору сумління за гріхи батьків, ніби відплата за паскудне існування, ніби спазм колективної моральності. Вони ж пливуть проти течії, але стоять на місці.

— Жахна ніч. Страхітливий сон. Треба крикнути, аби збудити людей.

— Брате мій з лісів, з таборів, з поневірянь, з розпачу, із розпаскудженого життя, брате, що мені робити?

— Сам знатимеш. Як настане час.

Відчинилися двері, і я побачив Галину, яка затуляла собою другу кімнату.

— Можна вас попросити сюди?

Я увійшов, а вона зачинила двері. Біля вікна, яскраво освітлена, стояла дівчина з величезною, наче у повсть збитою, шапкою волосся з рудим блиском.

— Це Надєжда.

Я вклонився, проте дівчина з рудим волоссям навіть не ворухнулася. Попеляста тінь падала їй на обличчя.

— Вам відомо, де це повинно відбутися? — спитала Галина.

— Під будинком партії.

— Ні, рішення змінено. Перед залою засідань, де відбувається з’їзд.

Хто змінив рішення, подумав я. Оці діти, масонська ложа чи невідомий деміург, прикутий до варшавських підземель?

— Мені однаково, — сказав я і тут-таки усвідомив, що то слова філософа, Рисьового брата.

Здригнулися стіни, щось гримнуло з боку Вісли. Останній запізнілий салют. Хтось щось проґавив, чи, може, затнулася гармата.

— Потрібен бензин і надійні сірники. Ви, я бачу, нічого з собою не маєте?

— Я думав, можна купити на автозаправці.

— Для цього потрібні талони. Крім того, бензозаправники шахрують. Доливають води.

— То що робити? — спитав я з деякою надією.

— Залишитесь тут. З Надєждою. Вона познайомить вас із деталями. А я пройдуся до знайомої крамниці і куплю розчинник.

— Але ж сьогодні національне свято.

— Це пусте. У них тепер переоблік. Грошей на хабар вистачить.

— Я теж трохи маю. Може, хай буде за мій рахунок?

— До вечора далеко. Устигнете ще витратити, — і раптом, зовсім несподівано всміхнувшись, вона додала: — А бабуся Надєжди була коханкою Леніна, ви це знаєте?

— Ні. Вперше чую, — знову вклонився я нерухомій дівчині біля вікна.

Галина вдягнула коротеньку курточку, бо вітер знову заатакував вікна, і вийшла, тихо замкнувши двері. Деренчали під вітром погано припасовані шибки. Вихор приносив із собою далекі і скаламучені звуки музики або вигуки тріумфуючих натовпів. Ми завмерли одне навпроти одного, вона бачила мене, а я не міг роздивитися риси її обличчя. Ми довго-довго мовчали, але я, о диво, не відчував незручності. Міг би отак стояти до вечора. Зрештою вона рушила до мене, спершу поволі, ніби уві сні, потім чимраз швидше, а тоді впала на коліна, схопила мою руку, притулилась до неї вустами і мовила напрочуд низьким голосом:

— Ви геній.

Я здогадався, що то якийсь незаслужений комплімент, хотів її підняти, однак лише заплутався в її волоссі, сухому, нерозчесаному й рудому, як у Леніна замолоду.

Вона глибоко зітхнула і, несподівано схопившись на ноги, вибігла у ту кімнату, де лежав сивобородий.

— Ось так, — мовив я сам до себе, бо мусив щось сказати, а ніщо інше не спало мені на думку. Крадькома роззирнувся по кімнаті. Це, мабуть, була кімната Надєжди, бо з усіх стін на мене дивилися бородаті й суворі фізіономії російських дисидентів.

За хвильку вона повернулася з веселою посмішкою, але долонею витирала кутики очей.

— Ви на мене не гніваєтеся? — спитала низьким, як я вже казав, гортанним голосом.

— Та ні, чого б це.

— Я завжди щось дурне утну, а потім соромно. Не можу звикнути до ваших звичаїв. У нас простіше. Як кохаєш, то кохаєш. А як ненавидиш, то ненавидиш.

— Що не край, то свій звичай, — відказав я дипломатично.

Надежда дістала з шафки пляшку з чорною рідиною і дві малі склянки.

— Вип’ємо за згоду? — спитала вона, ще трохи плачучи, але й сміючись водночас досить заразливо. Мала зелені очі, ямочки на щоках і взагалі була в тілі.

— Але ж ми не сварилися.

Налила чималенько до обох склянок.

— Це моя сибірська наливка. Я привезла її з Москви і сказала собі, що вип’ю при найважливішій нагоді. Знаєте, я дуже любила вас.

— Я і тепер вас люблю.

— Вам би лишень іронізувати. А я правду кажу. Колись мені здалека показали вас, і я закохалась, як остання дурепа.

— Може, ви мене з кимось плутаєте?

— Ні. Я вас навіть читала. У вас наша душа. Тільки в ній часом відчуваєш щось таке тутешнє. Таке несправжнє.

За дивним збігом обставин десь неподалік, на якійсь естраді над Віслою, духовий оркестр заграв мелодію старого вальсу «На сопках Маньчжурії», а для мене це був чарівний і фатальний твір.

Вона подала склянку з таємничим, настояним на травах напоєм, і не забирала руки. Отож ми вдвох трималися за скло, наповнене сибірською вогняною водою. Я прислухався до старосвітського вальсу і щось стискало мені серце.

— За ваше здоров’я.

— За ваше здоров’я.

— За наше здоров'я.

Якась гіркота вмить озвалася в мені. Так, тост був недоречний. Але що вже там, — і одним духом я вихилив свою цикуту.

— Може, сядете, — вона вказала на залізне ліжко, вкрите якимось хутром. Певно, сибірським. — Це шкідливо — увесь час стояти.

— Правду кажучи, мені вже ніщо не шкідливо.

Я дивився на дно склянки, де лежали рештки якогось зілля. Бозна-якого і з якою дією.

— У вас похмілля. Я одразу це зрозуміла. Ви не ображаєтеся, правда?

— Пані Надєждо, по-польськи Надіє…

— Ах, як ви гарно сказали. Я б вас поцілувала.

Що, звичайно, і зробила. І я на мить відчув її гарячі, досить