Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"

— Куртій, — кивнув чоловік, утупившись у зошит.

— А я — Загайгора.

— Угу, Загайгора, — машинально повторив і нараз прикипів до мене карими очима, тихо повторив: — Загайгора. Син Федора…

Він посадив мене на стілець і сам сів поруч, не спускаючи з мого обличчя прискіпливого погляду, ніби прагнув увібрати його, запам'ятати назавжди. Я почувався перед Куртієм легко і невимушено, мовби знав його давно і ми бачилися щодня. Його кремезна, огрядна постать зберігала військову виправку, впевненість та затишок. Я подумав, що, мабуть, і мій батько був би таким змужнілим, зрілим чоловіком.

— Як ти мене розшукав?

— Мати дала адресу.

— Нарешті. Як я хотів з тобою побачитись, Арсене. Ти не уявляєш, як хотів! — Не спускав з мене уважних очей. — Я весь час чекав на то зустріч.

— Тепер ми зустрілись, Дмитре Семеновичу.

— Добре, що приїхав.

— Я не міг не приїхати.

— Як здоров'я матері?

— Трохи на серце скаржиться.

Куртій скрушно похитав великою головою.

— Да-а, війна, — звівся, пройшовся до вікна, високий, плечистий, мало схожий на того гінкого військового, вернувся до стола, згорнув грубого зошита. — Зараз підемо до мене. Ти зачекай, я попереджу своє начальство.

Він вийшов, а мені у серце вкралася тривога, бо ще нічого не мовилось про батька, і, напевне, не дарма відклав Куртій розмову на опісля, щоб зібратися з думками, не сказати зайвого. Адже він не домовився з матір'ю, про що саме говоритиме, і докладніше не поспитав, як я довідався його адресу. Лише прохопився отим «нарешті»… Чи він повторить те, що й мати: загинув, мовляв, батько у бою під Хмельницьким. Я зрозумів, що своєю появою поставив Дмитра Семеновича в скрутне становище.

— Ходімо, Арсене, — зазирнув Куртій до класу і кивнув на захисний шолом. — Ти власним транспортом?

— Еге, на «Яві».

На подвір'ї вже не було хлопців.

— Що то за танк?

— Т-34, на такому ми воювали, — відповів Куртій.

Я служив у зенітному полку і тільки здалеку бачив танки. А тут поблизу майже батькова бойова машина, і мені закортіло побувати в ній, хоч на мить перейнятися тими почуттями, якими жив батько, керуючи грізним громаддям криці.

— Дмитре Семеновичу, я…

Куртій розуміюче поклав мені руку на плече. Він розчохлив танк, що постав у всій своїй суворій красі — легендарна «тридцятьчетвірка», з вм'ятиною у лобовій частині башти. Дмитро Семенович спритно вибрався на нього й підняв люк. Я відчув, як з глибини залізного черева війнуло металевою задухою. Рішуче поліз униз.

— Обережно, не вдарся, — попередив Куртій. Як би я не став, куди б не повернувся, всюди моєтіло ніби обіймав метал. Очі призвичаїлись до присмерку, і позаду розгледів рівні ряди гостроносих снарядів у латунних гільзах. Збоку — невелика рація, далі — сидіння, важелі, прилади, кулемет, у підлозі запасний люк. Ніде зайвого простору. Я сів за важелі й поклав на них руки. На рівні очей у люкові механіка-водія прорізь, у якій ясніла вузька смужка дня. Мене пойняла болюча урочистість та водночас відчуття нездоланної сили, велетенської напруги, аж похололо в грудях і заніміли м'язи… Ось так сидів мій батько, дивився в щілину, а по ньому били гармати, стугоніла криця, лущилась і впивалася в руки, обличчя, а танк мчав уперед… Ні, не уявити мені того ніколи, бо ж нема невразливої зброї.

Я вслухався у металеву тишу.

Куртій стояв на осонні, під стовпом навісу, і зустрів мене провинним поглядом. Я теж уникав йогоочей. Ми мовчки зачохлили танк, виїхали на шосе. Мені все ввижався присмерк, ніби я в металевому сповитку.

— Утрапиш до мене? — запитав Куртій, гаряче дихаючи у вухо.

— Я вже був у вас, — повернувшись, голосно відказав.

— А хто сюди направив?

— Ваш сусід з сьомої квартири.

— А-а, Юрко.

Я вдруге підіймався сходами. Тільки тепер не сам.

— Зараз я холостяк, — мовив Куртій. — Дружина і дочка в Немирівському будинку відпочинку.

— Може, вас завезти до них?

— Коли б це субота…

Куртій відімкнув квартиру, і ми зайшли в коридор.

— Слухай, Арсене, а чому б тобі не змити пилюку?

— Не проти.

— Тоді гайда у ванну, — відчинив двері. — Он чистий рушник, мило, а я приготую вечерю.

— Не треба, Дмитре Семеновичу, — мені стало незручно від його турботи.

— Що не треба? — суворо глянув на мене. — Приїхав син фронтового друга, й отакої! Іди, йди, — підштовхнув мене у ванну.

Крізь плюскіт і шум води до мене долинали брязкіт посуду, бренькіт накривок. Правду кажучи, мені була приємна та музика гостинності. Куртій виявився доброзичливою людиною. І я подумав, що інакше не могло бути: адже він друг мого батька, його фронтовий побратим.

Ми сиділи за столом у великій кімнаті. Я з приємністю вдихав пахощі картоплі, що парувала в мисці. Після ванни відчув, що зголоднів, бо вдома не хотілося вовтузитися з каструлями. Куртій, в сорочці з розстебнутим комірцем, ніби помолоділий і стримано збуджений, відкоркував чвертку коньяку.

— Я на мотоциклі, — застеріг Куртія.

— Гаразд, Арсене, ти символічно, — звівся Дмитро Семенович і втупився у стіл, мовив по паузі: — Вип'ємо за тих, хто не повернувся з війни, за світлу пам'ять твого батька.

Куртій неохоче длубався в тарілці, замислено поглядаючи на мене. Після кількох виделок картоплі у мене теж пропав апетит, чомусь на думці крутилися слова: світла пам'ять, світла пам'ять… Завважив, що добре, коли залишається на згадку про людину щось світле, чисте й ніжне, як сонячний промінь, що гріє і осяває здалеку чийсь шлях.

— А ти терплячий, Арсене, — раптом мовив Куртій. — Нічого не питаєш,