Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

історію, викладає вчитель, який дуже любить свій предмет. Такий, наприклад, як наш Сава Микитович. Він вважається директором нашого сільського музею на громадських засадах, а я наче б його заступником. Не хочу хвалитися, але таки не «наче», а справді. У мене навіть ключ від музею є.

Я запропонував Іржику подивитися наші експонати, і вона з радістю погодилась. Навіть про кабанчика забула. І про те, що йому боляче, бо мотузок у ногу вп'явся.

В нашому музеї, який я відкрив своїм ключем (був будній день, всі на роботі, і в Будинку культури сиділа тільки бібліотекарка), Іру чомусь найбільше зацікавило веретено. Були там куди цікавіші експонати, а от її чомусь веретено зацікавило.

І вона запитала:

— Можна взяти його в руки?

— Візьми, коли хочеш.

Вона взяла гострим кінцем веретена в палець себе поштрикала і сказала:

— Отак колись принцеса вкололася, заснула і проспала тисячу років.

Це з казки, знаєте? А я чомусь сказав:

— Білоручка і нероба була, твоя принцеса. Тільки взяла в руки веретено, як покололася і заснула. Помотиляла б ним як слід, спати б перехотілося.

І тоді Іра серйозно так запитала мене:

— Як ти думаєш, я б швидко навчилася прясти?

— Не знаю, — сказав я. — Я не пряв, бо не чоловіча це робота.

І тоді вона почала мене розпитувати, чи користуються ще зараз веретеном? І я їй сказав:

— Ого! Ще й як! Хоч би й моя бабуся. Вона здорово пряде вовну на рукавиці і шкарпетки. Веретено у неї в руках аж фурчить.

Ірі страшенно захотілося побачити це на власні очі. І я їй пообіцяв, що заведу до своєї бабусі і вона все побачить, а коли захоче, то бабуся може і її навчити, коли їй вже так хочеться. Тільки їй це, мабуть, ні до чого.

— Чому — ні до чого? — щиро здивувалась вона. — Раз мені цікаво, значить, «до чого».

І я слова свого дотримав. Але спершу вона познайомила мене із своїми друзями. Ми другого дня на полі з ними зустрілися. І тут знову можна було поговорити про те, що булки на деревах не ростуть.

Пололи вони соняшники. І ми разом з ними. І раптом Кирило Куличенко заявляє:

— Та воно ж все зелене! Як же його відрізнити, де культурна рослина, а де бур'ян? Все ж зелене! Так можна вирвати те, що не треба було виривати, і залишити собі рости те, що треба було вирвати.

Наші почали сміятися. Їм було смішно. Бо що може бути простішим — відрізнити бур'ян від соняшника? І я почав показувати — пояснювати Кирилові, чим листочки соняшника відрізняються від листочків бур'яну. Як на мене, то взагалі, що між ними може бути спільного, а от Кирилові як він сказав: «Всі вони на одне лице».

А потім Кирило сперся на сапу і почав фантазувати:

— А чи не простіше було б селекціонерам вивести такі сорти, зробити так, щоб культурна рослина відрізнялася від бур'яну перш за все кольором? Хай собі бур'ян буде зеленим, а кукурудза хай буде блакитна. Уявляєте, тріпочуть на вітрі блакитні листочки, а зелений бур'ян на їх фоні одразу ж виділяється, видно де що. А соняшник можна вивести фіолетовий, а ще там якусь гречку рожевою, а…

Тут Вадя Іванов не витримав і накинувся на нього:

— Ти чого сюди приїхав? Працювати чи фантазувати?

І вони взялися за сапки. Але Вадя Іванов нашою сільськогосподарською технікою був теж вкрай незадоволений. Він вперше так зблизька побачив комбайни, культиватори, сівалки, плуги і прийшов до висновку, що вони страшенно нераціональні, малопродуктивні і взагалі відстають від сучасних вимог техніки.

— Чому? — запитав я його.

— Тому, — буркнув він, дивлячись на мене спідлоба. — Ти поглянь, які вони неоковирні, якісь розхристані, необтічні…

— А нащо їм бути обтічними? — здивувався я. — Це тобі не тепловози, не реактивні літаки, яким належить бути обтічними. Наша техніка рухається помалу.

— В цьому й біда, — сказав він і почав люто підсікати під самий корінь бур'ян. Працював він так завзято, що гострі краї його сапи зачіпляли і соняшник, і я сказав йому про це:

— Бачиш, у нас поспіх ні до чого, від нього більше шкоди, ніж користі.

Він зніяковів, почав сапати обережніше, але стояв на своєму:

— Це — елементарно! Але поспіх одне, а пристойна швидкість — то зовсім інше. В мене брак пішов, бо я ще цю штуку не освоїв як слід, — він потряс сапою. — В техніці, на виробництві теж — поспіх одне, а високі швидкості — ой, як потрібні, коли не хочеш працювати дідівськими методами.

Він до всього «дідівського» ставився дуже упереджено, і це зачіпало мене, бо я про «дідівщину» дещо іншої думки. Я йому сказав, що діди наші теж дещо вміли і дещо у спадщину нам залишили. Дещо таке, без чого досягнення сучасної науки і техніки були б неможливими. Він тільки плечима пересмикував і сердито носом форкав, як їжак. І все ж таки я з ним подружився. З Кирилом мені було цікаво розмовляти, ніколи не знаєш наперед, що він там ще вигадає, а Вадю я полюбив за його беручкість, за бажання всього навчитися і все вміти робити своїми руками. За кілька днів він вже так сапав, ніби народився і виріс в селі.

І страшенно я за всіма ними скучав. Бо хоч обмінялись всі ми адресами і обіцяли одні одним писати листи, ніхто тих листів не отримував. Ні в місті, ні в селі. Одне — обіцяти, і зовсім інше — обіцянки дотримувати. Не знаю, як для кого, а для мене, наприклад, написати якогось листа — це цілий подвиг. Єдиний, кому я пишу листи регулярно, це мій старший брат Гриша, який служить в армії. Він прикордонник. Я розумію, що солдатові, та