Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

Ця інформація ні у Максима, ні у Вадика інтересу не викликала. Правда, Максим ввічливо глянув на нього, а Вадька і не думав ухилятися від головної теми.

Сахненко махнув рукою. Погодиться полковник, дозволить Валентина Сергіївна — будь ласка.

— Це, звичайно, дурниці і вигадки, ніби ті люди, котрі живуть у містах, думають, що булки ростуть на деревах. Міські люблять позадаватися перед нами, селюками, але й ми, селюки, не зосталися в боргу перед городянами і придумали про них, ніби вони не знають, звідки береться хліб. Знають вони добре. Та й що тут знати? Це, може, колись були такі, що роками жили в місті, про село уяви не мали, то й попадали пальцем у небо, коли заходила розмова про сільське господарство. Отже, ота вигадка про булки на деревах тоді часом сприймалася всерйоз.

Тепер, щоб переконатися в тому, що ніякі булки ні на яких деревах не ростуть, досить проїхатись у електричці, дивлячись у вікно. А коли й це ліньки зробить, то все розповість і покаже телевізор. Там і сівалку побачиш, і комбайн, і ниви, що колосяться, і стерню, і ріллю, і зерно зібране, і зерно провіяне. А тоді залишається побачити по телевізору, як працює млин, і вже ніхто не думатиме, що булки ростуть на деревах.

Проте багато чого з нашого сільського життя для городян невідоме. От у нас в Теренках влітку були на практиці школярі з міста. Прості щирі хлопці й дівчата. І зовсім ніякі не задаваки. Ми з багатьма із. них адресами обмінялися, обіцяли писати листи. Я, наприклад, найперше з дівчинкою познайомився, з тих практикантів. Звати її Іра, прізвище — Войтенко. Вони ж її чомусь всім класом зовуть — Іржиком, як хлопця. Вона познайомила мене з усіма, і я навіть подружився з Вадиком Івановим і Кирилом Куличенком, хоч вони зовсім різні хлопці.

А з Ірою я познайомився так. Я йшов левадкою понад річкою, а в левадці пасся кабанчик тітки Макарихи. Він був прив'язаний за ногу. Рябенький такий кабанчик. А назустріч мені йде дівчинка. Гінка така, як очеретинка. З двома кісками. Йде, на всі боки роззирається і їсть цукровані кукурудзяні пластівці. Я здогадався, що вона ті пластівці тільки що купила в нашому сільмазі. Стежка, якою ми йшли одне одному назустріч, тільки до сільмагу веде. Звідки б іще йти дівчинці? Так воно потім і виявилось. І ось я бачу, що дівчинку рябенький кабанчик тітки Макарихи зацікавив. Вона присіла біля нього і почала його гладити по спині. Мене розібрав сміх. Дивно було на це дивитися. Ну, хто ж свиню по спині гладить, ніби це не свиня, а кицька чи, скажімо, кріль? Свиню можна за вухом почухати чи за лопаткою. Вона це любить. Але щоб гладити по спині? Сміхота. Ясно, що дівчинка приїхала з міста і отак зблизька, впритул, свиню, може, вперше бачить. Я підійшов ближче, привітався, а вона мене запитує:

— Скажи, будь ласка, а їй не боляче?

Я спершу не зрозумів, про кого йдеться.

— Кому? — питаю.

— Їй, свинці. Дивись, як їй мотузок у ногу вп'явся…

Відверто кажучи, я ніколи не задумувався над тим, боляче свині чи ні, коли її за ногу прив'язують. А тут придивився — справді мотузок кабанчикові в ногу глибоко врізався і, мабуть, йому боляче. Але що робити? Кажу їй:

— Не одв'язувати ж його! Як тільки його відв'яжеш, то він так дремене, що його й конем не наздоженеш, і опиниться десь в тридесятому городі.

Дівчинка засміялася:

— Вигадуєш ти все! Ну хіба свиня може швидше від коня бігати?

Думаю собі: «От попасла б ти такого неприв'язаного кабанчика, та щоб почав він бігати, та щоб тобі довелось його наздоганяти, то тоді б ти знала, хто швидше бігає — кінь чи свиня». Але посмішка у дівчинки була такою милою і щирою, що я й собі всміхнувся і не став її переконувати, що свині, коли хочуть, можуть розвивати шалену швидкість, навіть по горбах і ярах. І що ж дівчинка робить далі? Насипає собі в жменю з коробочки кукурудзяних пластівців і простягає кабанчикові:

— На, куця, пригощайся!

Тут я її за руку вхопив і смикнув так, що пластівці на траву розсипались:

— Ти що? Без руки хочеш зостатися? Цапоие зубами так, що…

А вона спершу наче б злякалася, а тоді як зарегоче:

— Ну, ти мене розігруєш! То в тебе свиня, на своїх коротеньких ніжках, швидше від коня бігає, то вона в тебе кусається, як тигр. А вона часом не літає, ця симпатична свинка?

Я сердито сказав:

— Може полетіти. Тільки для цього з неї спершу треба зробити ковбасу і продати ту ковбасу в якому-небудь буфеті, що в аеропорту. Тоді полетить, чому не полетіти?

І вона засміялася, весело так, дзвінко, на всю леваду, і запитала, як мене звати.

Я їй сказав, що звати мене Василь, а прізвище моє Сорока. Ще сказав, що Сорок у нас півсела. А вона сказала, що її звати Ірою, але всі друзі звуть її Іржиком, і що коли я хочу, то теж можу звати Іржиком, бо вона до цього свого другого імені чи прізвиська вже звикла. І ще сказала, що прізвище її Войтенко і що вона разом з своїми однокласниками приїхала до нас в колгосп на практику.

Так ми познайомились.

І тут я нашим шкільним музеєм похвалився. Власне, він вже не шкільний, а сільський, колгоспний, бо в школі експонати давно вже не вміщуються. З школи наш музей почався, але скоро йому в піонерській кімнаті стало тісно, і нам дали кімнату в Будинку культури. Правління колгоспу вирішило. Такі музеї тепер вже не дивина, вони в багатьох селах є. Особливо там, де в школі