Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

Якби він був дужим! Якби міг!

Хлопчисько задихався з люті. Він відняв руки від рота, стис кулаки й замружився.

І раптом поруч завовтузилося щось тепле й запхинькало. Це був Ренні. Він уже плакав.

Інтар глибоко задихав. Ненависть перестала бушувати, немов закипіла каша в казані, вляглася на дно, але не розчинилася, не зникла — загусла там, як із тією ж таки кашею і буває, коли вона охолоне. Такою твердою стає — навіть найгострішим ножем не розрізати, нізащо…

Він повернувся до малюка, обійняв його за плечі.

— Не рюмсай…

Ренні увіткнувся носом йому в груди:

— Я не хочу в рабство…

— А я хочу? Ну тихше ти, тихше! Нема чого сирість розводити! — жалощі до малюка, до себе, до Сорота, до мамки кололи в груди грубими голками. Інтар міцніше притис до себе Ренні, а той, як до рідного, пригорнувся до нього.

Так хлопчаки й сиділи, поки двері відчиненої вкотре вартівні не пропустили двох: добре вбраного чорнявого, трохи сутулого чоловіка середніх літ із гладким обличчям і за ним — мускулястого чорношкірого, котрому довелося пригнутись, аби не зачепити головою сволока.

Стражники один за одним зігнули спини.

— Пан Лоос! — обличчя в рудобородого сяяло, ніби він побачив найкращого друга. — Гарний вечір, чи не так?

А онде й той малий мерзотник…

Купець підійшов до ґрат. Подивився. Кивнув. Посміхнувся.

Ренні відвернув погляд. А Інтар навпаки — втупився у обличчя Наоба. Зовні людина як людина… Пройдеш і не помітиш. Вигляд має поважний. Де ж у ньому все його лайно вміщається, га?

Наоб задоволено дивився на Ренні:

— Так, це він. Дякую, ви гідні стражі закону. Поки такі, як ви, не перевелися, громадяни Імперії можуть спати спокійно, — він висипав у долоні стражника жменю золотих.

— Другий був із ним, — повідомив рудобородий, ховаючи гроші.

— Бодай вам провалитися! — буркнув Інтар.

Наоб щось почув, повернувся до нього. Роздивився.

Інтар показав йому язика й відвернувся.

— Я заберу обох про всяк випадок, — вирішив пан Лоос. Ще кілька золотих перекочували в руку стража.

— О, звісно! — рудий бородань розчинив ґратчасті двері, другий стражник приготував мотузку. — Виходьте, голодранці!

Ренні вийшов перший і зненацька спробував проскочити поміж ніг у чорношкірого на вулицю, але той схопив хлопчиська за плече й підняв угору.

Він передав малюка своєму хазяїнові, а той власноруч зв'язав Ренні руки. Стражники так само пов'язали Інтара. Чорношкірий узяв обох хлопчаків за лікті та вивів назовні.

Зрозуміло, пан Наоб прибув не пішки. На нього чекала закрита карета, запряжена парою гнідих коней. За кучера був чорношкірий. Він відчинив дверцята карети, штовхнув обох хлопчаків усередину (сумка Інтарова залишилася на підлозі у вартівні), почекав, поки туди само видереться та всядеться його хазяїн, і тільки потім зайняв місце на передку.

Карета покотила бруком. Хлопчаки добралися один до одного й сіли на підлогу, плечем до плеча. Купець із посмішкою розглядав їх.

— Спритні ви хлопці, — промовив він нарешті, — я подбаю про те, щоб вас як слід прилаштували.

Від цієї обіцянки в Інтара мороз поза шкірою пробіг.

— Е-е… це куди?

— Швидкість, спритність і витривалість дуже цінуються на апельсинових плантаціях у південній провінції, — люб'язно пояснив пан Наоб.

— Ясно, — буркнув Інтар. Ренні мовчав, спідлоба дивлячись на работоргівця.

В Інтара від люті й страху огидно скрутило живіт — аж ноги похололи. Плантації… У, сволота! Ну все… Вони пропали.

Пан Наоб більше на хлопчаків не дивився. Він був задоволений тим, що спіймав маленького негідника, який міг, мабуть, стати на заваді… Звичайно, з одного боку — хто б малому повірив? Якби й знайшлися такі божевільні, то справу, навіть дійди та до суду, було б швидко закрито за недостатністю доказів. І головний суддя не вчинив би інакше, адже тоді в нього навряд чи вистачило б коштів добудувати свій заміський будинок… Благо, є й ті, хто подбав би про розгляд справи в головного судді, наполіг на винятковій важливості…

Так, це була відпрацьована схема, введена в дію три роки тому. Щоправда, тоді свідок так до влади й не добрався, але про всяк випадок… Усе було підготовано.

І все-таки обережність ніколи не завадить. Навіщо чекати, поки від очманілої іскорки загориться цілий будинок? Краще відразу загасити її, поки для цього достатньо простого плювка…

Думки купця звернулися до тієї партії товару, котру він збирався відправити в південну провінцію за кілька днів. Ренні та його нахабний приятель саме вдало її доповнять до круглого числа. Пан Наоб кивав у відповідь своїм думкам. Так, поза сумнівом, усе склалося вдало…

Удача в цьому таємному промислі, який забезпечував головний прибуток його родині уже чотири покоління, не залишала пана Наоба Лооса ніколи.

Він не був зайве жадібним, задовольняючись щомісячним відсиланням невеликих — до двадцяти осіб — партій товару в південну та східну провінції, а часом і до варварських земель. Там, звичайно, платили дешевше… Зате провозити туди товар було простіше, та й виявлявся він цілішим. У торгівлі з провінціями завжди існувала небезпека несподіваного виявлення товару… Часом люди пана Наоба опинялися на волосинку від подібної ситуації й змушені були знищувати товар, аби не виказати себе. Мертвий товар легко викидався в річки або спалювався разом зі складами, де перебував (о, пожежі в спекотних краях літньої пори — це справжнє нещастя), але