Читати книгу - "Метафiзичне Кабаре"

звідти потягом, але не люблю летовищ із їхньою атмосферою бенкетної зали і тризни водночас. Свята земля, яка нас носить, свята земля, яка нас терпить, і по ній я котитимусь до Тоскани, до П’єтрасанта. Одразу ж після перетину кордону, в італійській крамниці з запчастинами для «фіата», картка: «Розмовляємо французькою та німецькою, окрім понеділків». Нарешті я вдома, в П’єтрасанта, де маю розмалювати церкву, перетворену на музей мистецтв. Гарна готика чотирнадцятого століття. Я зніму зі стін тиньк, аби оголити білий тосканський камінь. Я замалюю шість колон, які відокремлюють нави. Внизу, біля самої підлоги, будуть дитячі малюнки, вище — малярство аборигенів і неоліту: тепла сепія і охра, наче з Ляско. Пізніше грецькі рисунки, помпейські, романські, готичні фрески. Рафаель, рембрандтівські тіні тощо, аж до імпресіоністів і всеньке двадцяте століття. Нагорі — вільне місце, нехай через п’ятдесят років домалюють своє найновіше малярство і красу. Відчищені стіни є добрим тлом для скульптур. Не думаю, що вони виставлятимуть образи. Коли б від нудьги помер останній скульптор, у П’єтрасанта виставлятимуть Санто Боттеро, Боттеро, Боттеро, розпухлий від жиру, гордість містечка.

Навіщо оббивати, різьбити каміння*? Чи не краще б було відібрати в Карраре найгарніші шматки мармуру і дивуватися їхньому кольорові, розчавлені шари відтінків.

Сісти на ринку в П’єтрасанта, замовити гарячого шоколаду, густого, маслянистого. Після кожного мого повернення з Італії Вольфґанґ каже, що я розповнів — «роз’ївся». Тут важко не «роз’їстися», позаяк їжа в Італії є витвором мистецтва, а я митець. Барокові сувої спагетті, божественні пропорції шинок. Я маляр, котрий поглинає кольори і смаки, а не чернець, котрий скубає наприкінці меси облатки. Адже добрий Бог не заперечував би, коли б ченці скуштували усіх його дарів. До кам’янистого вівтаря, прикритого білим обрусом, міністранти приносили б вино і хліб. А потім полумиски з печенями, соусами, ковбасами, лапшею. Священик їв би, їв. Прозорі плями жиру спливали б у нього з підборіддя на обрус. Міністранти приносять чубаті миски фруктів, сирів. Отець розриває хрящики запечених на золото курчат, пережовує стегенця. Гризе стиглі персики, їхній липкий сік стікає його пальцями на орнати. Чутно плямкання і булькотіння вина. Віруючі із побожною зосередженістю дивляться на заставлений пляшками і полумисками вівтар, вдихаючи пахощі страв. Справжнісінький бенкет, не якесь там символічне цмокання над порожнім келихом і вафлею. Зужитими символами також можна осягнути вічність, тільки це триватиме значно довше, як на загнаних конях. Рука креслить у повітрі знак хреста, то нехай спливе з нього кров. Міністрант підсовує священикові позолочену миску для омовіння пальців. Коші, наповнені недоїдками, ставлять на східцях перед вівтарем. Отець наситився і поблагословив парафіян, котрі підходять до кошів, аби вкусити смачної печені, висмоктати кістковий мозок. Ситість і блаженство. Органна музика; анданте, алегро, амінь.

__________

*Вавилонську вежу збудували із цегли за зразком інших зиккуратів. Але позаяк вона була найвищою з-поміж веж, її верх розтопило вавилонське сонце. Вітер розшарпав лаву спливаючої цегли в язики, які шептали слова усіх народів Землі. Тіло вежі вистигало вночі, а тисячі живих язиків молилися* й переконували, що того, чого не існує, не сила сказати, аби не компрометувати буття белькотінням.

__________

* Молитва і релігія виникли восени, — міркував Джонатан, перестрибуючи калюжі. Листопадове сонце було тільки краплею тепла над холодним містом. Вітер змінився дощем*, дощ сутінками. — І сталося по деякім часі, і приніс Каїн Богові жертву від плоду землі. Осінь — найпобожніша пора року. Джонатан, не бажаючи знімати просяклого дощівкою фільцового капелюха, сховався в метро. Тепле, задушливе повітря підземних коридорів сушило вологих перехожих. Жебраки виставляли напоказ культі рук, пообкручувані смердючими шматами скалічені ноги. Джонатан вийняв із портмоне золоте двадцятифранкове кружальце і кинув його до миски сплячого клошара, котрий і крізь сон не припиняв прохально простягати руку.

— Миска жебрака є начинням милосердя. Треба її наповнити, бо настане час, коли не залишиться бідних і не буде змоги робити для них добро. Люди шукатимуть жебраків, аби обдарувати їх золотом, дорогоцінностями, але ті зникнуть назавжди, коли закінчиться ера випробування і ера милосердя. Для Вольфґанґа Бог помер. Ця думка не була для Нього чужою, оскільки Він залишив аж два Заповіти, але не перебільшуймо, дух вічний. Найкращим свідченням того, що Бог є Ідеальним Духом, непорочним реалізмом матерії, є його заповіді: Не бреши; Не кради; Не чужолож. Коли б Бог був бодай на крихту реалістом, замість десяти заповідей Він залишив би одну: «І не чини зла понад потребу». Люди завжди будуть злими. Така їхня природа. Єдине, що можна їм сказати, це те, щоб не чинили зла більше, аніж це конче треба.

Вагони метро захрясли в тунелі. Джонатан зупинився на краю порожнього перону, хитаючись назад-вперед.

— Кохання не є злом. Рахі мав рацію, і Зогар також; Адам тілесно пізнав Єву ще в Раю, з’ївши плід із дерева. Ібн Езра доводив, що вперше чоловік пізнав жінку після вигнання з раю, що мало б означати гріховність сексу. Ібн Езра помилявся. Кохання перебуває поза добром і злом, воно є однією з квіток Едему. Справжнє щастя полягає у… — Джонатан увійшов до вагона, двері за ним зімкнулися.

__________

* Вольфґанґ, не зважаючи на дощ, кружляв поміж Шабанез і Пале-Рояль, шукаючи місця, де міг би збути години, які залишилися до зустрічі з Бебою. Минаючи засклені пасажі, він приглядався до вітрин. Вольфґанґ зауважив, що завдяки умитим шибам люди у шинках виглядають чистішими. З Пасажу Шуазель він повернувся на Шабанез і спустився до закритого Кабаре. Сів на східцях. Прикріплена поруч із оббитими залізом дверима табличка світилася золотими літерами: «Метафізичне Кабаре працює щодня від 23.00 до 6.00».

Він знав, що двері не замкнені, ночі не можна замкнути. Вольфґанґові вчувалася притишена музика, яку час від часу переривали галасливі соло ударника. Мускулястий, вкритий татуюваннями ударник, котрий наддавав долонями бубнам і впадав у екстаз після кожної серії ударів, колись зізнався йому, чому він обрав ударні.

— Я сильний чолов’яга, — казав він, цмулячи віскі з пляшки. — Скрипка, акордеон — усе це добре для мазунчиків. Музика є повсюди, і треба її витрясти з коробки, вишарпнути зі струн, погнати смичком. — Він ударив кулаком по бубні. — Чуєш?

Вольфґанґ проглядав списаний поемами зошит. — Не вціляй