Читати книгу - "Джеймс і гігантський персик"

— Ой, погляньте! — вигукнула Зозулька. — Отам, отам, отам! Дивіться!

Усі озирнулися.

Прямо перед собою вдалині вони побачили надзвичайне видовище. Це була якась ніби арка, велетенська заокруглена дуга, що здіймалася високо в небо. І стояла ця дуга на велетенській пласкій хмарі, безмежній, мов пустеля.

— І що ж воно таке? — здивувався Джеймс.

— Це міст!

— Це велетенський обруч, розрізаний навпіл!

— Заперечте мені, якщо я помиляюся, — пробурмотіла, збліднувши, Стоніжка, — але чи то часом не Хмарулі дряпаються на хмару?

Усі нажахано замовкли. Персик підлітав усе ближче до того місця.

— Це справді Хмарулі!

— Їх там сотні!

— Тисячі!

— Мільйони!

— Не хочу про це навіть чути! — вискнув бідолашний сліпий Черв’як. — Я волів би опинитися на гачку, як риб’яча наживка, ніж знову зустрічатися з тими почварами!

— Краще б мене засмажив і з’їв якийсь мексиканець! — забідкався Старий-Зелений-Коник.

— Вгамуйтеся, будь ласка! — прошепотів Джеймс. — Це наша єдина надія.

Усі мовчки присіли навпочіпки, дивлячись на Хмарулів. Ціла поверхня хмари аж кишіла ними, а сотні інших почвар дряпалися вгору тією страхітливою дивною аркою.

— Та що ж це таке? — прошепотіла Зозулька. — І що вони там з нею роблять?

— А мені начхати, що вони з нею роблять! — знизала плечима Стоніжка й подріботіла до входу в тунель. — Я тут не залишуся! Бувайте!

Але всі решта надто налякалися й позаклякали, щоб бодай поворухнутися.

— А знаєте що? — прошепотів Джеймс.

— Що? — запитали вони. — Що?

— Здається, вони фарбують ту величезну арку! У них там є банки з фарбою й великі пензлі! Ось погляньте!

І він казав щиру правду. Мандрівники були вже досить близько й самі добре бачили, що Хмарулі саме цим і займалися. Вони тримали в руках величезні пензлі і з несамовитою швидкістю хляпали фарбою на вигнуту дугою арку. За кілька хвилин уся арка була розфарбована яскравими кольорами — червоним, помаранчевим, жовтим, зеленим, голубим, синім і фіолетовим.

— Це ж веселка! — вигукнули всі гуртом. — Вони розмальовують веселку!

— Ой, яка ж вона гарна!

— А подивіться, які кольори!

— Стоніжко! — почали вони гукати. — Ти мусиш вийти й подивитися на це! — Усі були настільки захоплені красою і яскравими кольорами веселки, що навіть забули стишити свої голоси. Стоніжка обережно вистромила голову з тунелю.

— Ти ба! — промовила вона. — Я завжди хотіла знати, звідки береться веселка. Але навіщо ті всі мотузки? Що вони роблять тими мотузками?

— Пресвяті небеса, та ж вони зіштовхують її з хмари! — вигукнув Джеймс. — Дивіться! Вони спускають її мотузками на землю!

— А я вам ще щось скажу, — втрутилася Стоніжка. — Якщо я не надто помиляюся, то зараз ми всі в неї вгатимося!

— Овва, так-таки так! — заволав Старий-Зелений-Коник.

Веселка тепер гойдалася в повітрі під самою хмарою. Персик теж линув попід хмарою на тій самій висоті і дуже швидко зближався з веселкою.

— Ми пропали! — зарепетувала Павучиха, знову заламуючи свої ноги. — Нам кінець!

— Я цього не витримаю! — застогнав Черв’як. — Скажіть мені, що відбувається!

— Ми не влучимо в неї! — крикнула Зозулька.

— Влучимо, ще й як!

— Не влучимо!

— Влучимо!.. Так!.. Ні!.. Ой, людоньки!

— Тримайтеся всі! — закричав Джеймс, і тут-таки пролунав шалений гуркіт — це персик бухнувся в саму верхівку райдуги. Щось гучно хруснуло — і величезна веселка розкололася навпіл.

Після цього сталося ще прикріше: мотузки, якими Хмарулі спускали райдугу, переплуталися з шовковими нитками, прив’язаними до чайок! Персик опинився в пастці! Мандрівців охопила безпросвітна паніка. Джеймс Генрі Троттер миттєво глянув угору й побачив там обличчя розлючених Хмаруль — їх були тисячі і всі вони зирили на нього з краєчку хмари. Обличчя ті були безформні і майже зовсім заросли довжелезним білим волоссям. На них не було видно ані носів, ні ротів, ні вух, ані підборіддя — самі лише очі, малесенькі чорні очі, що зловісно поблискували на кошлатих обличчях.

А тоді сталося найстрашніше. Один Хмаруль — величезне п’ятиметрове волохате страховисько — несподівано підвівся на повен зріст і зістрибнув з хмари, намагаючись упіймати одну з шовкових мотузок, прив’язаних до персика. Джеймс із друзями бачив, як він пролетів над ними в повітрі з простягнутими ручиськами, схопив найближчу мотузку й учепився за неї руками й ногами. А потім сповільна почав спускатися тією мотузкою донизу.

— Матінко! На поміч! Рятуйте нас! — залементувала Зозулька.

— Він лізе сюди, щоб нас ізжерти! — заволав Старий-Зелений-Коник. — Стрибайте за борт!

— Нехай спочатку з’їсть Черв’яка! — закричала Стоніжка. — Я зовсім не смачна — самі кістки та й годі!

— Стоніжко! — гаркнув Джеймс. — Негайно сюди! Перекусуй цю мотузку, якою він спускається!

Стоніжка метнулася до персикового хвостика, схопила в зуби шовкову мотузку й перекусила її, клацнувши щелепами. Відразу всі побачили, як високо вгорі одна з чайок відділилася від зграї і полетіла кудись убік з довжелезною шворкою, що звисала з її шиї. А за кінець тієї шворки розпачливо чіплявся, розлючено щось вигукуючи, величезний кошлатий Хмаруль. Він підносився дедалі вище, погойдуючись у залитому місячним сяйвом небі, а Джеймс Генрі Троттер, вдоволено за цим спостерігаючи, промовив:

— Отакої! Та він, мабуть, геть нічого не важить, якщо одна-однісінька чайка так легко його підняла! Він, мабуть, зітканий лише з волосся й повітря!

Решта Хмарулів були настільки ошелешені тим, що сталося з їхнім колегою, що випустили з рук усі мотузки, і обидві половинки веселки, звичайно ж, жухнули вниз і полетіли шкереберть до землі. Це й порятувало персик, який миттєво помчав пріч від тієї жахливої хмари.

Але загроза, що нависла над мандрівниками, ще не минула. Розлючені Хмарулі підстрибнули й кинулися за ними бігти уздовж хмари, нещадно закидаючи їх усім, що трапляло під руки. Порожні банки з-під фарби, пензлики, драбини, ослінчики, банячки, сковорідки, тухлі яйця, пляшки з-під гелю для волосся — усе градом летіло на персик. А один Хмаруль, старанно прицілившись, вилив на Стоніжку ціле відро густої фіолетової фарби.

Стоніжка аж заверещала зі злості.

— Мої ніженьки! — забідкалася вона. — Вони посклеювалися докупи! Тепер я не можу ходити! І не можу розплющити повік! Я нічого не бачу! А мої черевички! Моїм черевичкам капець!

Проте всі були надто заклопотані тим, щоб вчасно ухилятися від усього того, чим жбурляли у них Хмарулі, тому ніхто не зважав на Стоніжчині нарікання.

— Фарба засихає! — стогнала вона. — Вона твердне! Я не в силі ворухнути ногами! Я нічим не можу поворухнути!

— Але язиком ще ворушиш, — мовив на те Черв’як. — На превеликий жаль.

— Джеймсе! — заголосила Стоніжка. — Допоможи мені, будь ласка! Змий з мене фарбу! Зішкреби її! Зроби що-небудь!

29