Читати книгу - "Червоний диявол"

— Не любить, розлюбив!.. Боже мій, розлюбив! — сплеснула вона руками, притулившись до стіни. — Що ж тепер? Додому йти? Ай, ні, ні! — забилася вона тривожно. — Вдома Ходика жде, вінчатися з ним, цілувати його, обіймати все життя, все життя усе разом із ним! Ой Боже мій, Боже, сили не стане! Та краще ж умерти, краще душу свою загубити! Не любить, розлюбив, сміється з нею із тебе. Сміється?.. Сміється з нею із мене, — повільно повторила Галя, витягуючи вперед голову і начебто упиваючись болісним жахом цих слів. — Та не буде ж цього, не буде! — стисла вона руки і навіть жили надулися у неї на чолі.

Вона швидко рушила вперед… Раптом за поворотом вулиці перед нею наче з-під землі виросла висока постать у червоному, як вогонь, суконному плащі. «Він, він, червоний диявол!» — зблисло у неї в голові.

— Ай! — скрикнула Галя, мов божевільна, і відсахнулася до паркану, скам’янівши од жаху; червона постать загородила їй дорогу. — Пробі! Цур мене! — закричала Галя, витягуючи вперед руки, наче намагаючись захиститися. Серце в неї німіло… мозок крижанів… Вона затулила очі рукою.

— Чого ж так злякалася? — залунав біля неї глузливий голос.

— Цур, цур! Да воскреснет Бог… — шепотіла збілілими губами божевільна від страху Галя.

— Чи ж я таким страшним став? — прозвучав ближче знайомий дорогий голос.

Галя відвела від обличчя долоні і, не вірячи своїм вухам, підвела вражені очі: перед нею стояв Мартин Славута. Так, зіркі очі не могли її обманути. А, може, диявол прибрав його подобу, щоб обманути, заморочити її? Галя зі страхом позадкувала, повторюючи:

— Цур мене, не підходь!

— Та не бійтесь так, пані! — пролунала ще глузливіша, ще їдкіша відповідь. — Не зачеплю! Та й потреби великої в цьому нема.

Галя ще раз глянула на Мартина: ані хиби, то був він, але якою злобою, яким глузованням було тепер перекривлене це миле, кохане обличчя. Забобонний страх минувся, але серце її здригнулося від болю.

«Та й потреби великої в цьому нема», — повторила вона собі і гірка образа спалахнула в ній.

— Що ж? Це, може, до ворожки ходили? Чарів шукали, щоб Ходику привернути? — продовжував Мартин, закручуючи свого світлого вуса.

Яскрава краска залляла все Галине обличчя: знає, може, здогадався, буде сміятися.

— Ходила! — відповіла вона, закидаючи голову і обпікаючи його вогнем гнівних очей. — А чарів мені шукати не треба: любить і без чарів!

— Помагай Боже, помагай! — припідняв плечі Мартин. — Тільки не знаю, як це? Чи солодко його в сині губи цілувати, його кістяк обіймати?

— Солодко! Солодко! — скрикнула Галя, закусуючи губу. — Бо я його люблю!

— Любиш? — протягнув Мартин і його очі потемніли. — Що ж, — хруснув він пальцями, — кому що до смаку… Кому й здохлий кіт кращий від сокола! Так…

Галя мовчала.

Тим часом у невеличке віконце, пророблене у хвіртці воріт пана цехмайстра, виглянули дві жіночі голови в білих намітках.

— Вона, вона, їй-богу! — зашепотів один голос.

— А хто з нею другий?

— Стривай, не видно його, а ось… Ой!

— Ой! — скрикнула друга голова, відриваючись од віконця. — він, він, червоний диявол! Так і є!

Дерев’яна віконничка з шумом зачинилася, і голови сховалися за нею.

Але ні Галя, ні Мартин не помітили цього шуму. Вони наближалися до війтового дому.

— Що ж, — спитав Мартин після короткої паузи, — і підеш за нього?

— Піду! — просто в його очі заглянула Галя, і зухвала самовпевнена усмішка перекривила її обличчя.

— Плакати не будемо! — їдко посміхнувся Мартин.

— Бурмистровою буду! В злоті, в оксамиті ходитиму! — казала Галя, захлинаючись і відчуваючи, як її нижня щелепа починає неслухняно здригатися, а горло душить спазм і заважає їй говорити, заважає дихати.

— За золото продаєш свої поцілунки? Гаразд! — шарпнув Мартин плечем, зупиняючись біля хвіртки війтових воріт. — Прощай же, дівчино, але пам’ятай, — його голос звучав похмуро і глухо, — що і крізь золото сльози ллються.

Галя стояла перед ним бліда, немов мармурова. Чорна пов’язка, внизана діамантами, при зоряному сяйві блякло горіла на її голові. Карі очі, розширені від хвилювання, здавалися зовсім чорними.

— Не поллються! Не поллються! — скрикнула вона і раптом несподіване ридання урвало її слова.

— Чого ж ти плачеш? — зупинив її Мартин.

— Бо кохаю тебе! — несподівано вирвалося у Галі, і вона кинулася, похитуючись, у двір; але в цю мить чиїсь сильні міцні руки охопили її стан.

— Пусти! — крикнула Галя.

— Ні, вже тепер не відпущу, нізащо, на все життя! — шепотів над нею Мартин, задихаючись, притискаючи до себе її темноволосу голівку, покриваючи цілунками її волосся, її тремтячі плічки і мокрі очі. — Кохаєш, кохаєш, щастя моє, радосте моя, зірочко моя! — повторював він беззв’язно, тулячи до себе її тоненьку фігурку і знову цілуючи мокрі оченята, і плечі, і волосся…

Галя судомно, нервово ридала в нього на грудях.

Раптом біля самих воріт почулися кроки війта. Галя шуснула, наче мишеня, і сховалася у кімнатці. Мартин пересунув шапку на голові і, зітхнувши широкими грудьми, зостався так, як і стояв. «Спробую ще раз щастя», — вирішив він.

Війт йшов сердитий, постукуючи палицею, не підіймаючи сивої голови. Раптом перед самими воротами перед ним знову виросла червона постать Мартина.

— Ти чого далі тут? — зупинився війт. — Чого ти ходиш по ночах, дім мій соромиш? — стукав він палицею. — Та коли б не пам’ять про твого батька, я б тебе давно засадив за ті одні слова, що ти панові цехмайстрові сказав! А тепер востаннє кажу, як ще раз мені попадешся, у в’язниці замкну!

— Пане війте, батечку рідний! — зняв Мартин шапку, кланяючись війтові до самої землі. — Не губіте ви нас! Віддайте мені Галю!

— Мовчати! — закричав запальний війт. — Щоб я про це більше ні слова не чув. Завтра Ходика приїжджає — завтра Галя під вінець іде!

І сердитий війт із силою стукнув дубовою хвірткою та клацнув перед розгубленим Мартином залізним засувом.

— Гм, — розвів руками Мартин,