Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

часом постійно зростає. Якщо на вовка не полювати (а під час полювання найчастіше здобуваються агресивні тварини), то з'являється шанс появи особин, що бачитимуть у людині здобич. Адже фізіологічні особливості людини перетворюють її на доволі легку поживу для хижака. Саме так відбувалося в післявоєнний час.

Вовк — мисливець хитрий. Він чітко визначає, хто з людей для нього небезпечний, тому атакує зазвичай жінок і дітей.

Треба розрізняти дві категорії великих хижаків — людожери й хворі. Наприклад, хвора на сказ тварина, нападаючи на людину, зазвичай завдає не надто суттєвих поранень. Така людина виживає. Напад людожера має зовсім іншу мету: він атакує людину, щоб її з'їсти».

— А сьогодні вовк міг би напасти на людину, скажімо, в лісі?

— Всяке може бути. Тут треба враховувати, які фактори діють, які мають вищий рівень активності, які спрацювали швидше. Хоча статистика про напади вперто мовчить (принаймні останніх років з двадцять), трапитися може все. Скажімо, в Росії тільки за один 1896 рік зафіксовано більше тисячі випадків. Або, наприклад, у повоєнні роки в Станіславській області, де трапилося кілька таких нападів. Але то раніше.

Часто розповіді про вовків-людожерів — усього лише передані з вуст у вуста байки. Там десь вовки загризли людину. Ти бачив? Ні. Проведено експертизу? Ні. Тоді чому ти вирішив, що це вовки? Більше нікому. Хоча, повторюся, трапитися може все.

— І таке? — поклав фотографію вбитої Ольги Довгань.

Микола Степанович узяв і підніс ближче. Але розглядав без окулярів.

«Дивно, — подумав Богдан, — у такому віці й такий зір. Мабуть, дідусь і зараз би в око білці влучив».

— І таке теж, — віддав фото. — Взагалі, упоратися з людиною вовку абсолютно під силу. Але, швидше за все, цей вовк тренований на вбивство. Звичайний діяв би інакше. Інстинктивно рвав би все підряд. А тут, — вовчатник знову подивився, — зроблено все без зайвих рухів. А чому ж чай не п'єте?

— Ви так цікаво розповідаєте.

— Я можу байки травити ще дуже довго. А чай вичахне. — Дідусь відпив. — О, майже холодний.

— Нічого, — узяв свою, з олімпійським ведмедиком, Лисиця. — Холодний теж смачний…

Їдучи в тролейбусі, дивився у вікно, але думав не про побачене. Про почуте.

«Значить, „наш“ вовк — зовсім не випадковий. А якщо припустити, що дресирований, але втік від хазяїна й опинився в лісі? Може бути, але малоймовірно. Надто вже випадкова випадковість. Щоб усе зійшлося в одній точці. Хоча…»

Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:

«Як відомо, під час проведення ініціації посвячуваного юнака в сакральному лісі піддавали страшним фізичним тортурам-випробуванням. Це могло бути обрізання, відтинання пальця, вирізання шматків шкіри тощо. Його морили голодом і спрагою, або ж навпаки — давали вживати напої наркотичного характеру, могли піддавати символічним німоті чи осліпленню. Такі маніпуляції з фізичною сутністю вводили юнака в специфічний стан забуття, що для нього нічим не відрізнявся від смерті. У кожному разі, ініціант був переконаний, що пережив справжню смерть і народився новою істотою, минулого й рідних для якої не існувало. Відгомін ритуальної смерті, ритуальних випробувань знаходимо в казці (здебільшого чарівній): „Сидить собі голий — бо на ньому що було вбрання, погнило вже, може, він цілий рік був у рибі“ („Казка про Івана Голика і його брата“); „Розібрався він, уліз у молоко. Розкипів чисто. Самі кості осталися“ („Стрілець“); „Змій зарізав його, зложив у мішок… прив'язав його до коня та й пустив“ („Настасья Прекрасна“); „Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба зі спини ремінь шкіри видрав та й подався“ („Котигорошко“).

Через ініціацію проходив і наречений — представник чужого роду, що приймався після появи екзогамії (практика укладання шлюбів між представниками різних відокремлених спільнот) до родової групи. Так він долучався до родового тотема (тобто ставав „своїм“, „таким, як усі“).

Отож, в результаті проходження обряду людина одержувала новий статус. Під час обрядових відправ відбувалося ритуальне перетворення людей на вовків або собак. Образи чаклунів-вовкулаків — персонажів міфологічних легенд — учені „виводять“ із давньослов'янських жерців, що брали участь в ініціації як розпорядники. Також існує припущення, що ці жерці входили до таємничого об'єднання (спілки). Проводячи ритуал, жрець одягав на себе вовчу шкуру (відбувалось імітаційне „перетворення“ на вовка — тотемну тварину).

За науковими версіями, ритуальне „перетворення“ учасника ініціаційного обряду на вовка супроводжувалося низкою магічних дій. Ініціант одягав шкуру вовка, під перезувався поясом, зав'язував на ньому магічні вузли. Усе це відбувалося паралельно з уживання наркотичних і п'янких речовин, ритуальними танцями й відповідними замовляннями. Є думка, що ритуальне одягання шкури тварини уявно перетворювало молодого воїна на звіра. У цьому полягала основна ідея військової ініціації. Після проведення обрядодії поведінка юнака радикально змінювалася. Він демонстрував тваринну агресивність і робився схожим на скаженого звіра. Так відбувалося заперечення належності молодого воїна до людського роду. Обрядово перетворюючись на звіра, посвячуваний позбавляв себе залежності від будь-яких людських законів і звичаїв, що діяли в певному племені…»