Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— А ти як думав! — Пащук гордовито зводить посивілу голову.— Завтра танці, отож чищу свої лаковані.

— А я рукавички,— додає Макс.— Бал — то бал. Чи не так, товариство?

Питання залишається без відповіді, бо обидва щирі приятелі Макса захопились іншим: Юзек Оконь стриже машинкою Прокопа з-за Гірки, котрий, видно, це нечасто робить, бо стяте волосся стелеться навколо товстим шаром. Машинка тупа, тож Прокіп аж сичить від болю. На потіху і щоб перепочити, Юзек тиче йому під ніс зламок кишенькового дзеркальця, приглянься, мовляв, і оціни!

Бобочка вмостилася на пеньочку навпроти них. В одній руці костур і,вже спорожніла торба, друга ж судомно вп’ялася в Улину руку. Обидві — бабуся й онучка — напружено й уважно стежать за тим, як стрижуть. Широко розплющені очі Улі неприродно блищать, з напіврозтулених вуст вихоплюється швидке й голосне дихання. Бобочка зиркає на неї, на її щільно обв’язану голову і нишком спльовує через плече.

— Вашій Пельці,— обертається раптом до Пащука,— Щось уже відхотілося тих танців. Зіллячка, бідній, віднесла. Так за тою крамницею засумувала, що, дивись, іще хвороби наживе.

— Якби ж то тільки за крамницею! — буркотить Оконь.

— За Балчем, бо вже її на відпустку заносить,— додає підручний Юр, майстрові на злість, не завважуючи, що говорить про сестру при батькові.

Розлючений Пащук хапається за протез, зривається, втрачає рівновагу, та Макс його підхоплює.

— Обережно, бо впадеш. Та чого ти, усі ж знають.

— Бо якби у того Балча одна була,— спалахує Бобочка,— а то привіз уже новеньку! Уже рука об руку йшли, як до шлюбу. Буде котяче весілля.

— А вас, бабусю, завидки беруть,— під’юджує Юр, певний себе зухвалий силань, не зважаючи на те, як сердито позиркує на нього батько. Але вмовк, коли коваль зненацька вдарив по його пальцях шматком трубки.

— Поспіши-но, Жераре, з тією роботою,— статечно докидає Прокіп,— бо в Януарія закваска википить.

— Януарій добрий практик, а ніч довга. Не бійся...— Макс намагається підтримати розмову, щоб якось уникнути небезпечної теми про Балча. Поглядає на іще напружені обличчя присутніх, шукає зачіпки. Натрапляє на Мар’янека: — Що це ти роздивляєшся, мале?

— Бо ж воно так ворушиться, дядьку, так ворушиться...— говорить малюк, дивлячись на вогонь.

— А показав тобі дядько Семен гнома?

— Не показав.

— Поганий у тебе дядько. Я буду кращим. Згода?

Мар’янек довірливо підходить до нього:

— А де він, той гном?

— Ти хіба не знаєш? У комині!

І несподівано хапає його протезом за пасок штанців, підносить над горном, і голова малюка зникає в чорному від сажі комині. Душить малого дим, лякає вогонь. Мар’янек розпачливо дригає ногами і кричить що є сили.

До кузні вбігає Агнешка. Кількома стрибками опиняється перед горном, обидві руки підсовує під тіло малюка.

— Пустіть його! Ну!

Присоромлений Макс ставить хлопця на землю, Мар’янек, плачучи, тулиться до Агнешки.

— Такий здоровань, а лякає дитину! Соромно!

Агнешка дихає гнівом, та, уздрівши дивний протез Макса, збентежено вмовкає. Роззирається довкола, бачить зацікавлені, очікуючі погляди. Мимоволі вклоняється і вітає присутніх тоном чемної учениці:

— Добрий вечір усім!

У відповідь чути невиразне бурмотіння.

— Чим це,— розпочинає коваль, простягаючи міцну руку,— ми маємо завдячувати?..

— Ви ж, здається, бачите чим,— відповідає Агнешка, вже опанована й задерикувата.— У вас є діти?

— Було залишилося двоє по дружині-покійниці, але не вижили... А взагалі, то й не знаю.

— У нас поки хтось не ожениться, дітей не рахує.

— Вийди-но на світло, парубче, бо щось дуже ти дотепний.

Юр червоніє, втрачає звичну задерикуватість, відступає в тінь.

— Та ти колюча, панянко,— ущипливо підхвалює її Бобочка.— І ти ото не боїшся стількох чоловіків?

— А чого їх боятись? Я ж приїхала сюди познайомитися з людьми, дітей учити.

— На легкий хліб,— несхвально докинув Пащук.

— Нема легкого хліба. Такий хліб, яка праця.

— Праця, праця,— пирхає Пащук.— Це аби балакати. Селянська праця одна, а панська інша. Панська міцна губою, а наша рукою.

— Не зовсім так, добродію,— борониться Агнешка.— Кожна праця добра, якщо корисна.

— Пусте. А самі вивчилися на вчительку?

— Поки вивчилася, спізнала й життя. Білоручкою не була. Я хотіла б, щоб кожний був сильним,— доторкнулася лоба, а потім труснула стиснутими кулаками,— ось тут і тут.

— То це ви отака сильна? — широко посміхається коваль Жерар.— І чоловіків не боїтеся? Справді?

Тільки Уля, мовчазна й насторожена, запримітила змовницькі підморгування коваля й підручного. Юр уже крадеться затіненим краєм до Агнешки збоку. І от Жерар подає йому знак. Застережливий вигук Улі, її сильний ривок уперед, затриманий чіпкою рукою бабусі. Водночас Прокіп опускає дзеркальце, у котре тільки що роздивлявся свою, вистрижену мальовничими смугами,