Читати книгу - "Звичайна вдячність"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Завдяки Джейку правда розлилася перед нами, як калюжа з багнюкою. Сенсу брехати не було, тим паче їй.
— Це індіанець. Він був другом мертвого чоловіка. — Потім я розповів усе, що трапилося.
Сестра уважно слухала, поглядаючи своїми м’якими очима то на мене, то на Джейка. Урешті-решт вона сказала:
— Ну, малі, оце ви влипли.
— От б-б-бачиш, — засичав Джейк.
— Усе буде добре, Джейкі, — Аріель погладила його по нозі. — Я не вибовкаю вашої таємниці. Але, хлопці, слухайте татка. Він за вас переживає. Власне, ми всі переживаємо.
— Нам слід розказати про індіанця? — спитав Джейк.
— А він був страшний і небезпечний? — своєю чергою поцікавилася Аріель, трохи помізкувавши.
— Він поклав руку Джейкові на ногу, — додав я.
— Він мене не злякав, — мовив брат. — Не думаю, що він хотів заподіяти нам шкоду.
— У такому разі, вважаю, що треба лишити все, як є, — Аріель підвелася. — Але пообіцяйте: більше ніяких дурниць біля залізничних колій.
— Обіцяю, — запевнив Джейк.
Аріель зачекала, поки я зроблю те саме, і ні на мить не зводила з мене суворого погляду, поки я не дав-таки обіцянки. Вона пішла до дверей, потім театрально повернулася, махнула рукою і повідомила, що йде в театр. Слово «театр» вона вимовила з особливою вишуканістю, накинувши уявний палантин на плечі. Скільки ж захвату та шарму було в тому жесті!
Того вечора батько не готував сендвічів і молочних коктейлів. Його викликали до похоронного бюро пана Ваеля. Тіло мертвого чоловіка відвезли саме туди. Разом із власником бюро й шерифом вони вирішували якісь питання стосовно похорону. Батько повернувся додому пізно вночі. Мати розігріла нам трохи напівфабрикатів — томатний суп та гарячі бутерброди з сиром, а після вечері ми дивилися наш пригодницький серіал. І хоча зображення злегка сніжило, бо телебачення погано ловило в нашому районі, щосуботи я і Джейк за будь-яких обставин устромлювали свої погляди в телевізор.
Аріель поїхала з друзями в кіно під відкритим небом; мати наказала їй бути вдома до опівночі. Сестра ніжно поцілувала її в чоло, пообіцявши виконати прохання. Після суботньої купелі ми вклалися спати ще до батькового повернення. Я не спав, коли він приїхав. Батьки про щось розмовляли на кухні, що була розташована просто під нашою кімнатою. Голоси долинали крізь щілини в підлозі так чітко, ніби мати і батько перебували поруч. Їм і на думку не спадало, що я був свідком кожної розмови на кухні. Деякий час говорили про похорони мертвого чоловіка, які батько погодився відслужити. Потім мова зайшла про Аріель.
— Вона зараз із Карлом? — поцікавився батько.
— Ні, — сказала мати, — з подружками. Я попросила її повернутися до дванадцятої, бо знаю, що ти хвилюватимешся.
— От коли вона вчитиметься в Джульярдській школі, моє слово не матиме жодного значення і вона зможе гуляти скільки схоче. А поки Аріель живе з нами під одним дахом, вона має бути вдома до опівночі.
— Ти не мусиш мене в цьому переконувати, Натане.
— Вона наче трохи несхожа на себе останнім часом, — зауважив батько. — Ти не помітила?
— У чому це виявляється?
— Таке враження, що вона має, чим поділитися, але мовчить.
— Якби щось її турбувало, вона сказала б мені. Натане, Аріель ділиться зі мною всім.
— Що ж, добре, — відповів батько.
— Коли похорон померлого мандрівника? — поцікавилася мати.
Мати назвала його «мандрівником», стверджуючи, що не годиться нарікати чоловіка волоцюгою чи безпритульним, тому ми всі почали вживати це слово в розмові про покійного.
— У понеділок.
— Ти хочеш, щоб я співала?
— На службі буду лише я, Гас та власник похоронного бюро, пан Ваель. Думаю, немає потреби в музиці, проте кілька добрих слів не були б зайвими.
Стільці шаркнули по лінолеуму, вони встали з-за столу, й розмова стихла.
Я думав про покійного: мені хотілося бути там під час його поховання. Згорнувшись калачиком, я заплющив очі і задумався про Боббі Коула, який лежить зараз у труні, про мандрівника, який теж у ній спочиватиме. Навколо ставало дедалі темніше, і мене зморив сон.
Я прокинувся вночі, зачувши, як зачинилися дверцята авто перед будинком; потім залунав сміх Аріель. У батьківській спальні ще й досі світилося. Машина рушила далі, за мить заскрипіли завіси вхідних дверей. У кімнаті батьків запанувала темрява, полегшено зачинилися двері. Аріель піднялася на другий поверх, і я одразу ж заснув.
Трохи пізніше мене розбудив грім. Я підійшов до вікна і побачив, як з півночі долини насувається буря, і, хоча дощу й не було, срібні стріли блискавки сповіщають про близькість грози. Я миттю збіг униз і всівся на східцях веранди. Вітер дув мені в обличчя, оповиваючи тіло приємною прохолодою. Я спостерігав за грозою, наче то був красивий і шалений звір, що наближався, а потім сунув собі далі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Звичайна вдячність», після закриття браузера.