Читати книгу - "Крізь безодню до світла"

– Я люблю тебе, – вихопилось у нього.

Віра озирнулась і здивовано подивилась на Влада.

– Я люблю тебе, Віруню, ти чуєш? – його голос раптом став хрипким.

– Владику, я теж тебе люблю. Що з тобою таке?

– Нічого. Просто хочу, щоб ти це пам’ятала.

– Добре… – розгублено відповіла вона.

– Підійди до мене.

Віра відставила баночку з кавою і підійшла до Влада. Він підвівся і стиснув її в обіймах.

– Ти…

– Тш-ш. Нічого більше не кажи, – перебив він її.

Розслідування самопроголошеного генія детективу розпочалося з банальних розпитувань колег у філармонії. Ніби між іншим, за кавою й перекурами, він обережно ставив безневинні й начебто малозначущі питання, на які отримував несподівано відверті відповіді.

От люблять патякати наші люди, усі без винятку, що би там не казали про витонченість і неприземленість людей мистецтва. З неймовірною насолодою вони витрясали йому подробиці того, що знали про свою колишню колежанку, яка так і не з’явилась більше в них.

Хоч насправді нічого нового він не довідався. Про її публічне життя він і так знав. Власне, про це знали всі, хто хоча би трохи цікавився культурним і світським життям зірок. Щодо інших, якихось особистих і пікантних подробиць, які він очікував почути, то поки не вдалося нічого з’ясувати.

Влад уже почав було втрачати віру в блискучість ідеї про розслідування, та якось до нього підійшла Марія Степанівна, їхня прибиральниця.

– Я чула, ви цікавитесь Катериною Миколаївною? – примружившись, спитала вона, стискаючи в руці держак швабри.

Влад озирнувся, чи нема, бува, за спиною тієї самої Катерини Миколаївни.

– Узагалі-то так, – обережно підтвердив він. – А що таке?

– Скажу вам, як воно є: не подобалась вона мені. Як людина, маю на увазі, бо як співачка, певно, вона неперевершена, тут не посперечаєшся. Що ж до людських якостей, для вас не секрет, що їх у неї було не так багато. Словом, чудово розумію вас, Владиславе Петровичу. Я знаю, що це вона винна у ваших сімейних проблемах, тому…

– Не розумію, про що ви, – невдоволено перебив її Влад.

– Стіни в нашій філармонії хоча й не тонкі, Владиславе Петровичу, проте голос нашої зірки потужніший. Я знаю, що вона шантажувала вас, тому зруйнувалася ваша сім’я.

– Вам би психологом працювати, а не прибиральницею, Маріє Степанівно! – намагався віджартуватися Влад.

– Жартуйте собі на здоров’я, Владиславе Петровичу, але я не ображаюсь на вас. У кожного життя складається по-своєму, не всім же бути видатними людьми… Хтось мусить і сміття прибирати. Уявляєте, якби всі мали вищу освіту і не хотіли бруднити рук? Жили б, як свині, в багнюці. Світ би перетворився на суцільне сміттєзвалище…

– Ну що ви, що ви! Я не хотів вас образити, Маріє Степанівно! Я не те мав на увазі, їй-богу! – Владові раптом стало шкода цю жінку, з якою він завше поводився дещо зверхньо, аж ніяк не очікуючи від неї таких мудрих роздумів.

– Я вже сказала, що не ображаюсь на вас, – посміхнулась жінка. – Словом, я чого підійшла до вас… Справа в тому, що я випадково чула, як вона розмовляла по телефону. Їй хтось погрожував. Ну… тобто самих погроз я не почула, звичайно, але впевнена в цьому, бо після розмови вона виглядала дуже переляканою. А наступного дня зникла. Я мусила вам про це сказати, а раптом згодиться? Думаю собі тепер: хоч би жива була. Хоча вона мені й не подобалась, але все ж людина, – було б шкода, якби з нею трапилося щось лихе…

– Вона живісінька, повірте, я бачив її цими днями. Не хвилюйтеся за неї, Маріє Степанівно, нічого з нею не трапиться. Але дякую за інформацію.

Прибиральниця знизала плечима. Схоже, вона засмутилась, що їй не вдалося стати в пригоді.

– Ви мені дуже допомогли, справді! – Він вирішив хоч якось підбадьорити жінку. – Я думаю, що довкола неї дійсно може бути щось нечисте.

– Так. Якесь темне підозріле дільце, – вмить пожвавилась і змовницьки примружила очі Марія Степанівна. – Я дуже люблю детективи, знаєте, тому й звертаю увагу на різні підозрілі речі довкола, особливо дрібниці. Дрібниці, знаєте, малопомітні, але дуже важливі. У книжках саме дрібниці, на які спочатку ніхто не