Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хлопчака навіть дражнили вже Дядькойваном, і рятувало хлопця від того глузливого лиха лише те, що він не вмів ображатися, ба й сам часто сміявся з себе, за що швидко набув неабиякої прихильності всієї сотні, переважно літніх козаків. Сірко не нарікав на юнака — той був і старанним, і відданим, і коней любив, а це одне вже було для Сірка неабиякою запорукою якостей джури-підлітка. Він і в путі вчив його, як батько, козакуванню.
Був при Сіркові і отой його шуряк, дружини Софії рідний брат Данило Гунда, якого він, Сірко, заледь терпів коло себе, бо той був хворобливо ласий до щедрих пиятик і похмілок, постійно зловживав отим своїм свояцтвом-шуряцтвом, хоч Сірко і заборонив йому тим хвалитися.
Добре вивчивши ще від Сабрі Берлада в Артемівці, та й від інших татар на Січі, татарську мову, Данило і в Чигирині якшався з ушкалами, що мешкали в заміському караван-сараї яко супровідники послів та гендлярів і, звичайно, дознавачів, ошукально міняючи у вдів оковиту і медівки або гульвісно віючись із всілякими упослідженицями чи й пороченицями-шинкарками...
Стали появлятися ночами приморозки, висихати та вимерзати не лише перекалки на шляхах, а й паші для коней на луках... Повільно облетіло і останнє жовто-вогненне листя з дерев, прикривши собою, як плащаницею, вицвілі, померхлі трави квітчастими пелехатими ковдрами. Ранковими приморозками прилягали до землі тумани, очистилось повітря, опрозоріло і пахло вже зимою, все частіше віючи північно-східною чужаницею-студеницею на все живе Потясминня. Аж за серце брала Сірка нудьга від безсилля якось виправдати оте, що сталося після Замостя.
І хоч як сумував Сірко, збираючись в путь, але поряд із отією журою за полеглими, яких він розгубив у попередніх битвах, була десь аж на дні душі і втіха, бо, наситившись полоненими в цих битвах ляхами, татари, по суті, не брали ясирів в Україні і посполитий та міський люд навіть у похороннім горі став певнішим та гаразднішим. З'являлися у Сірка все частіше і оправдання деяких дій гетьмана, які він досі безкомпромісно засуджував...
«Може, він має рехт, як ото всіх запевняє,— думав Сірко, гуцикаючи в сідлі.— А може ж, таки бачить більше й дальше нашого,— брав його часом, як просвіток, болючий сумнів.— Але ж лишити Замостя, кинути псові під хвіст перемогу — та й яку! Заплатити за неї отакі жертви! Хто те може зрозуміти? Як те потрактувати суспільству?! А головне, що ота глистоподібна ляшка вчинила з ним! Сором і ганьба перед наступниками! Вони нам того не простять! — аж зубами скрипів він.— Та й послів приймав щиро, щедро й довірливо, як хлопчисько, а їх би треба гнати пріч. Ні, чогось я, мабуть, не розумію, недовторопую»,— зітхав Сірко, обвикло влітаючи через парканчик у двір свого постою.
— Дядьку Йване! Дядьку Йване!— пробує вхопити на ходу румака за повід обраділий джура Остапко Говдя.— Вас пан гетьман кличуть до фортеці. Вже нині двічі прибував їхній сердюк за вами. Боїться, щоб ви не поїхали без того додому.
— Це добре, що бояться і кличуть, Остапку,— зіскочив вершник з коня.— Давно пора було. Сідлай свого Орла та будеш супроводжувати мене.
— Юж виконую, дядьку Йва... полковнику,— проковтнув підліток недомовлене ім'я і побіг до стайні, обраділий...
За дубовим столом, у високому м'якому фотелі, напіврозлігшись, щось договорює гетьман. З лави поряд довільно слухає його Лаврін Капуста, а між них у шовках та пошивках сидить у такому ж кріслі — подарункові покійного князя Ракоці — усміхнена Олена-Гелена, гетьманша, набиваючи Капусті пахучим тютюном із інкрустованої шкатули файку. Вдихнувши солодавого запаху тютюну та ще лугової таволги, дудинки, воронцю, заячого дерева-лворобію і ще чогось незнаного і нерозгаданого, Сірко переступив поріг розкішної зали.
— Кликали, пане гетьмане? Був на прогулянці...
— Добридень, полковнику... Спочинок після такої смертельної напруги й шатківні — необхідна потреба. Я й сам би не від того, так нікольство заїло,— споважнів господар, пильно і роздумливо оглянувши гостя із капшукуватих орбіт.— Проходь і сідай ось у крісло навпроти, хай роздивлюся тебе. Чув, що збираєшся в Мерефу, чи то лише тлумний навіт? Чогось тобі тут бракує?..
— Ні, не навіт. Пора і мені честь знати вже, бо гостини, кажуть, хороші короткі,— всідався Сірко в незвично м'який фотель.— А мав усього досить, як і спочатку.
— Не виганяю нікого із вас, не відтрунюю, отож, коли не в тяготу тобі, буду радий обдарувати гостинним притулком, поки буде твоя згода,— зовсім споважнів господар і, зітхнувши, подав Сіркові через стіл щойно набиту і припалену запасну файку.— А ще коли ти отакий невибагливий...— додав згодом, зглянувшись із Оленою-Геленою.
— Пора вже додому мені навідатись, мій гетьмане, і до родини, і до господарства,— зітхнув, оглянувши залу, Сірко. З напівтемного від завішених вікон покуття на нього докірливо, ба й навіть осудливо дивилася, суплячись, голубоока Пречиста Мати Покрова, а зобік неї — сажньовусий козак Мамай із кобзою на колінах. Оправи на них, мальованих, світилися золотом, кінь, що стояв біля козака, горів у оранжі...
— Кажуть люди, що без господаря обійстя плаче,— подивився Хмель знову на гетьманшу,— а без господині — хата та сім'я... Скористався я,— геть споважніло додав він,— і твоїми несказанно великими послугами у всіх змагах-ребеліях, і Кривоносовими ще в Жовтоводах та Корсуні, і Богуновими та Нечаєвими під Пилявцями, як і на Брацлавщині Максимовими, то хотів би чимось віддячити, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Між орлами і півмісяцем», після закриття браузера.