Читати книгу - "Подорож «Пройдисвіта»"

— Не повіриш, ми були трішки зайняті, — відповів йому Сашко.

— Та годі виправдовуватись, — розсміявся Карасик-Опанасик, — все озеро вже знає про вашу перемогу над щуками. Ви в нас тепер герої, особливо отой кіт. Ніколи ще в історії жоден з котів не ставав героєм у карасів!

Васька тільки фиркнув у відповідь.

— Ходімо швидше, — продовжував Карасик-Опанасик. — їхня величність В’юн Чотирнадцятий чекає на вас. Вперед за мною.

Друзі рушили за Карасиком-Опанасиком. Карасик-Матросик помахав їм услід плавниками. Вигляд у нього був дещо засмучений. Мабуть, також хотів потрапити до короля.

Однак це було не просто. Вхід до нори охороняли добірні раки, які своїми клешнями могли перекусити будь-кого, хоча б і якусь дурнувату щуку.

Крім восьми раків, які загороджували прохід, на друзів очікував Рак-Генерак, командир рачиної гвардії. Побачивши Карасика-Опанасика, він так голосно й радо клацнув своїми клешнями, що Сашко ледь не впустив керма. Боба від несподіванки підскочив, а Васька за звичкою пішов іскрами. І було від чого — Генерак був набагато більший за всюдихід і настільки страшний, що у друзів перехопило подих.

— Добре, що в-в-він н-н-нам д-д-друг, — прошепотів Васька.

— Ти впевнений? — поцікавився Боба.

— Вітаю вас! — здавалося, це грім загуркотів в озері. Навіть у Боби вуха стали дибки від привітання Генерака. — Король чекає, ідіть за мною, — прогуркотів ще раз Генерак.

Він махнув клешнею — і раки-гвардійці шанобливо розступилися. Всі вісім рачиних ніг урочисто погупали до нори. За ним обережно попливли рядочком всюдихід друзів, Карасик-Опанасик і двоє гвардійців. Інші раки негайно загородили вхід.

За п’ять хвилин друзі опинились у просторій норі, викладеній блискучими камінцями. Посеред нори стояв величезний трон зі старезного дерева. На ньому, згорнувшись кільцями, спочивав величезний в’юн із сивими вусами, що діставали аж до підлоги. Він був таким великим, що Боба з Ваською аж заклякли. Та й Сашко відчув холодок по спині.

Човен мандрівників зупинився у центрі, Генерак шанобливо схилився у поклоні. Карасик-Опанасик теж застиг у шанобливій позі. Біля В’юна крутилась рибка в окулярах і блокнотиком під плавничком. Вона кілька разів обережненько торкнулася В’юна.

— Ваша Величносте! Ваша Величносте! — тихенько шурхотіла вона.

Нарешті В’юн здригнувся, розліпив очі, жовті й холодні, і запитально втупився у мандрівників. Від холодного погляду друзі немовби перетворились на кам’яні скульптури.

— Хто це такі? — людською мовою прогримів голос короля.

Від гучного реву всі аж здригнулися, а Генерак повільно відповз убік від мандрівників.

Сашко намагався щось сказати, але язик прилип до зубів.

— Ваша величносте, — подала голос рибка, — це люди, яких знайшов Опанасик. Вони побили Щуку-Злюку, а також вміють керувати трактором.

— Це також людина, Маронко? — гримнув король, і його величезний хвіст миттєво розгорнувся й тицьнув у бік Васьки.

У гробовій тиші щось дзвінко впало. Сашко чомусь здогадався, що то Васьчина щелепа. Від Васьки залишились лише очі, сам він аж зменшився і принишк.

— Ні, ваша величносте, то котяра Васька, але він на нашому боці, — прошепотіла Маронка.

— Ото часи настали, — зітхнув В’юн, — ми з котами заодно. А колись, мабуть, його дід хотів поласувати мною. Та справедливість є, зараз я більший за нього в тридцять разів. До речі, Маронко, ти яких котів більше любиш — під соусом чи в сметані?

— Няв, — жалібно зойкнув Васька і беркицьнувся на підлогу без тями.

Король стрілою підлетів до всюдихода мандрівників і, хижо посміхаючись, декілька секунд розглядав непритомного кота.

Сашко з Бобою просто отетеріли, побачивши прямо перед собою здоровенну королівську пику. Сашкова рука механічно поповзла до кнопки гармати. Король помітив цей рух і дмухнув на хлопчика. Незважаючи на те, що Сашка захищало потужне скло, він із переляку відскочив назад. Боба, навпаки, з диким гарчанням стрибнув на скло. Тут уже король від несподіванки відскочив убік. А потім оглушливо зареготав. Від того реготу поступово почали оживати Генерак та Карасик-Опанасик, котрі вклякли посеред залу.

— Жартую я, жартую, — відсміявшись, сказав В’юн, — просто треба ж було нагадати цьому котярі давню історію. Я тоді також добре перелякався.

— Вибачте, ваша величносте, — озвався Сашко, — не розумію, чому Щука-Злюка так довго бешкетувала в Озері. Ви б з нею пожартували так кілька разів, і вона сама на берег вискочила б.

Тут уже засміялися всі разом. Навіть Генерак розтягнув свою пащу в якусь подобу посмішки. Від сміху трохи очуняв Васька.

— Я вже в соусі? — жалібно спитав він Бобу.

— Ні, пішли за сметаною, — відповів той, і Васька знову гримнувся на підлогу.

— Боба, не жартуй так, — засоромив друга Сашко, — бо він скоро нам підлогу головою проб’є.

Боба схилився над Ваською і почав посилено дмухати на нього. Тим часом В’юн повернувся на трон і