Читати книгу - "Крадій"

свого начальника в Накхон Савані про чоловіка-втікача, англо-француза з темним брунатним волоссям, а щойно він поставив начальство до відома, вони всі поспішили до того місця, де діти бачили Ремі, і знайшли там лише потрох з'їденої на сніданок риби та кілька зерен краденого рису, що він проковтнув, поспішаючи.)

Ремі бродить, і йому вже не так страшно, як раніше. Після початкового шоку від цієї халепи, він уже набув певної подоби спокою. Він іде, іде, ступні його ніг болять, доки зрештою, затвердівши як ротангова деревина, вони набувають форми його побитих черевиків, а він продовжує йти. Одного дня він краде велосипед; проїхавши дорогою двадцять миль, викидає його у густий підлісок і йде натомість руслом річки. Наступного дня він знаходить міцну палицю, що достатньо пряма, щоб на неї спиратися, і спить на ґанку храму з високими стінами, про який подумав, що той покинутий, доки посеред ночі не з'явився монах, який дав йому трохи води та рису, без жодного слова поставив біля нього миску; а на світанку інший монах прийшов з мітлою, щоб прогнати його.

Він рухатиметься, ховатиметься, уникатиме людей, наскільки йому це вдаватиметься, доки обставини не змовляться проти нього. А якщо він муситиме зустрітися з людьми?

Він припустить найгірше та продовжить тікати.

Розділ 20

На сімнадцятий день його застала зненацька жінка. Вкритий дерев'яними дошками шлях ішов поміж рисовими полями. Ремі йшов ним сам, під сірим небом, що в ранішньому сяйві загрожувало дощем ще до того, як кольори захопили землю, а коли він глянув навколо, то побачив жінку, спертий на дерево велосипед, а в кошику курку зі зв'язаними ногами; досі жива, та висунула з кошика голову й тривожно дивилася навколо.

Коли він наближався, жінка подивилася на нього, він усміхнувся їй, злегка вклонився та пішов собі далі.

Її погляд не відпускав його спину.

Дві години по тому, на іншій стежині, що вела на сусідній пагорб, він почув торохтіння педалей, стрибки коліс по нерівній землі. Курки в кошику вже не було, але цього разу жінка сповільнилася, обігнала його на кілька кроків, зупинила велосипед, сперлася ногою та з сильним акцентом запитала французькою:

— Пане, з вами все добре?

Він відповів їй її мовою та побачив на її обличчі подив.

— Зі мною все добре, дякую.

— Ви знаєте, куди ви йдете?

— На північ. Це паломництво.

— То ви... святий чоловік?

— Ні. Просто йду.

Поки тривала ця коротка розмова, він уже пройшов повз неї, але вона злізла з велосипеда, наздогнала його та пішла поруч із ним.

— Як ви можете бути паломником, якщо ви не святий чоловік?

— Я вважаю, що саме паломництво має зробити людину святою.

— Або стерти гріх зі зла — в цьому ж інша мета, хіба не так?

— У певних культурах.

— Ви схожі на людину певних культур.

Тепер він подивився на неї уважніше, розглянув її чоловічий одяг, її великий бриль, загрубілу від сонця шкіру. Доклавши зусиль, вона могла б видати себе за хлопця, але вона не намагалася виглядати кимось конкретним і результат був дивно привабливим. Він відвернувся. Якийсь час вони йшли разом мовчки.

— А ваше паломництво вже довго триває?

— Ні, не дуже довго.

— А чому ви пішли?

— Мав проблему з азартними іграми.

— А-а... Це жахлива річ.

— Я зробив ставку, якої не мав робити. Це може дорого мені коштувати. Я думаю — принаймні, так каже мій друг — що мене обдурили, щоб я зробив цю ставку, що за цією помилкою стоїть щось більше за випивку. Але це все одно був я, це мій голос погодився, це все одно моя гра, — він говорив швидко, тихо, здивований звучанням свого голосу. Скільки часу минуло, відколи він мав людську компанію? На природі дні тягнуться повільно, коли ховаєшся від людських очей.

— То ви тікаєте від своїх боргів?

— Ні. Я йду, щоб виграти гру.

— Але ж ви казали, що це паломництво.

— А хіба це не може бути і тим, і тим?

— Не думаю, що паломництво може бути справжнім, якщо ви також користуєтеся ним як приводом відвідати улюблену тітоньку або купуєте дешево шовк для перепродажу, — серйозно бурмотіла вона. — Це просто бізнес, вдягнений в оранжевий одяг.

— Але ж ось він я, іду сам, і хоча мої наміри можуть бути одним, хіба ми не можемо припустити, що мій шлях також змінює мене?

— Ну, гаразд, у найкращому випадку це дійсно паломництво, але воно могло би бути набагато ефективнішим, якби ви не йшли водночас, щоб виграти.

— Я... готовий погодитися з цим.

Вони знов якийсь час ішли мовчки.

— А чому ви заговорили зі мною? — спитав він. — Грошей у