Читати книгу - "Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику"

Б’юкенен, який чудово описав свою кампанію як похід «селян із вилами»[128] проти «істеблішменту», вразив і вашингтонських експертів, і лідерів партій, отримавши перше місце на кокусах[129] на Алясці та в Луїзіані, відставши на два пункти від фаворита — сенатора Боба Доула в Айові і, зрештою, вигравши праймериз у Нью-Гемпширі. Однак після Нью-Гемпшира партійні лідери та експерти згуртувалися навколо Доула, і Б’юкенен не зміг перемогти на інших праймериз. Його провал частково пов’язаний із тим, що виборці, як і 1992 року, розглядали його як протестного кандидата. Зрештою, він ніколи не обіймав виборної посади. Він був забіякуватий, красномовний, кумедний, часом неприємний, а в інший момент — щедрий, але він не був схожий на президента.

Провал кандидатури Б’юкенена був спричинений також тим, що відбувалося в американській економіці. Як і Перо 1992 року, Б’юкенен спочатку використав у своїх інтересах ослаблення економіки. Навіть на початок 1996 року США ще повністю не оговталися від так званого «безробітного відновлення»[130] та відставання в зростанні заробітної плати. Однак навесні 1996 року безробіття впало нижче від позначки в 5 %, а реальний дохід почав зростати[131]. Того року Клінтон, щоб перемогти Доула, посилатиметься на відродження економіки на листопадових виборах. Однак уже пізньої весни ці процеси підсікли кандидатуру Б’юкенена.

На тлі економічного буму кінця 1990-х років скидалося на те, що неолібералізм працює. Розрив між дуже багатими та рештою людей зростав, легальна й нелегальна імміграція набирала обертів, дефіцит торгового балансу США збільшувався, але ані Перо, який 1996 року знову брав участь у президентських перегонах як кандидат від Партії реформ (Reform Party), ані Б’юкенен, який висувався в президенти 2000 року як кандидат від Партії реформ, не змогли здобути жодної підтримки. Сумніви щодо неолібералізму, які могла б посіяти рання рецесія доткомів, затьмарила терористична атака 11 вересня та війна в Іраку. Однак Перо та Б’юкенен усе ж таки продемонстрували потенціал бунту проти неолібералізму, наявний у «середніх американських радикалів». Нарікання, виголошувані Перо та Б’юкененом, знову наберуть обертів після фінансового краху 2008 року.

Як і крах 1929 року, що призвів до Великої депресії, світова фінансова криза 2008 року вкорінена в довгострокових системних проблемах. Азійські країни повертали назад долари, отримані внаслідок профіциту торгового балансу. Бум у галузі високих технологій вичерпувався, промисловість продовжувала повсюдно потерпати від надлишку виробничих потужностей у світі, і на цьому тлі ці долари прямо чи опосередковано сприяли зростанню заборгованості за споживчими кредитами, особливо в житлобудівництві. Бум житлобудівництва підтримував попит в економіці, який у протилежному випадку пішов би на спад. Коли 2007 року бульбашка на ринку нерухомості луснула, мільйони людей утратили свої домівки, а фінансові інституції опинилися під загрозою. Після цього почалася різка рецесія[132]. Однак цьому крахові також посприяла політика неолібералізму — фінансова дерегуляція за часів Картера, Рейгана та Клінтона і слабке регулювання за часів Джорджа Буша-молодшого; торговельна та інвестиційна політика, що призвели до зосередження величезних надлишків доларів у руках Китаю та інших азійських держав; податкова політика та спрямовані проти профспілок бізнесові практики, які поглибили економічну нерівність і зумовили потребу підтримувати споживчий попит за допомогою накопичення боргів.

Фінансова криза стала абсолютно очевидною у вересні 2008 року, коли нью-йоркський інвестиційний банк «Lehman Brothers» змушений був закритися. Ця катастрофа посприяла обранню Барака Обами та демократичного Конгресу. Більшість Обами відображала зростання тієї своєрідної коаліції, яка підтримала Макговерна 1972 року, та збільшення її прихильності до демократів[133]. Це об’єднання охоплювало меншини, що становили дедалі більший відсоток виборців, незаміжніх жінок і висококваліфікованих спеціалістів. На той час видавалося, що Обама, забезпечивши потужну реакцію на крах, зможе, подібно до Рузвельта 1933 року, створити нову міцну демократичну більшість[134]. Однак не судилося. Разючі відмінності стали помітними вже на самому початку. Лонг та профспілковий рух підштовхували Рузвельта зліва, тоді як Обама майже відразу відчув тиск від нового популістського руху справа.

Обама, можливо, посприяв дрейфу суспільства вправо. На противагу Рузвельтові, який у перші місяці перебування на посту президента переслідував «міняйл», риторика та ініціативи Обами були сповнені пошани до Уолл-стрит і вільного ринку. У своїй інавгураційній промові він поклав провину за кризу рівною мірою і на Уолл-стрит, і на Мейн-стрит[135]. «Наша економіка вкрай ослаблена, і це наслідок жадібності та безвідповідальності декого, але також і нашої колективної нездатності зробити важкий вибір і підготувати націю до нової ери», — заявив він[136]. Міністерство юстиції за Обами не переслідувало в судовому порядку[137] і навіть