Читати книгу - "Ганнуся"

Ганнуся ж походжає так, мовби вийшла на прогулянку, оглядає одразу по кілька кущів. І на її личку такий захват, ніби їй доручили нюхати невідомі квіти, а не збирати якихось шкідників.

А їх, цих колорадських жуків, збирати не так вже й важко. Личинки, неначе сонечка, червоніють на зеленому листі. А дорослі жуки — в білу та коричневу смужку. І втричі більші за сонечок.

Збираю я цих жуків та їхні личинки, до кожного куща приглядаюся. Проте, мабуть, погано приглядаюся, бо час від часу чую:

— Костю, а ти одного жучка проґавив!

— А ось іще одного пропустили. І личинку теж…

Прикро мені стало — виходить, я гірше від них працюю? Ні, вибачте, не може такого бути, щоб дорослі та поступалися якійсь там малечі!

Почав я ще уважніше придивлятися до кущів. Згинаюся в три погибелі. Але все одно чую:

— А ти ще одного жука пропустив!

— І ще одну личинку…

Не витримав я. Ні, голубочки, не буду терпіти ваших зауважень! Краще щось придумаю, аби ви перестали мене носом тицяти у тих жучків!

І придумав. Почав приглядатися до Ганнусиного рядка. Бачу — під листочком зачаїлася велика личинка. Зрадів я, начебто мені цукерку подарували, і закричав на весь город:

— Що ж ти, Ганнусю, ґав ловиш? Поглянь, яку красуню пропустила!

Перестала Ганнуся робити мені зауваження.

Зате, скільки я не придивлявся до Миколчиного рядка, нічого не міг знайти. Інший вже б давно здався на моєму місці, тільки не я. Завважив хвилинку, коли, як мені здалося, Миколка відвернувся, і підкинув йому двійко колорадських жуків.

— Ти, Колю, теж гарний, — докірливо кажу йому. — Іншим зауважуєш, а в самого он що робиться…

Почервонів Миколка, але промовчав. Не дивлячись на мене, підібрав жуків, кинув їх до банки і знову вирвався вперед.

— А чого ж ти не роздивляєшся весь кущ? — запитую його. — Може, там ще щось лишилося?

— Ні, — глухо відказав Коли. — Нічого там немає.

Добре мені тепер — ніхто не вказує. Добре, та не дуже. Може, не варто було їм підкидати тих жуків?

Перед обідом прийшла мама і заборонила нам працювати. Сказала, що не хоче, аби комусь із нас сонце напекло голову.

Не встигли ми сховатися у тінь, як Ганнусі заманулося визначити переможця, себто того, хто упіймав найбільше жуків. Та оскільки рахувати їх було незручно, то ми з баночками подалися до Миколки, у якого були точні ваги. Ми зважили наші банки, і виявилося, що найкращим мисливцем став я — обігнав Колю на цілих два грами, або ж на два жучки. У Ганнусі було на двадцять вісім грамів менше, ніж у Миколки…

— Це тому, що я з міста і ми такого в школі не проходили, — почала виправдовуватися вона. — А якби проходили, то ще невідомо, хто б переміг. А ти, Костю, молодець! І знаєш, що я тільки-но придумала?

— Ні, — відказав я.

— Я придумала, що нам з Колею треба стати перед тобою і тричі урочисто прокричати: «Слава найкращому жуколову!» Крикнемо, Колю?

Миколка нічого на те не сказав. Лише з-під лоба зиркнув на мене і відвернувся. І від того погляду мене ніби жаром обсипало. Мабуть, бачив-таки цей окатий Горобчик, як я підкидав йому жучків!

І так мені стало від тої думки соромно, що я замотав головою, як коняка, що відганяє ґедзів.

— Ні, Ганнусю, не треба кричати, — сказав я.

— Це ж чому? — здивувалася Ганнуся. — Хіба тобі буде неприємно?

— Не в тому річ, приємно чи неприємно. Річ у тім, що я вчинив нечесно, коли тихцем підкинув жуків у Миколчин ряд.

При цих словах Миколка кинув на мене більш приязний погляд і навіть посміхнувся. Підбадьорений цією посмішкою, я сказав далі:

— Тому, Ганнусю, я пропоную разом з тобою прокричати «Слава найкращому жуколову!» нашому Колі. Нумо — раз, два… три!

Схоже, Коли не мав нічого проти. І лише тоді, коли ми знову перейшли на мамине обійстя, він стиха сказав:

— От бачите! Якби ви не підкинули мені тих жучків, то напевно вибороли б перше місце…

І я не знайшовся, що на те відповісти. Бо таки мав Миколка рацію.

Мама страшенно зраділа, коли ми показали їй банки з колорадськими жуками.

— Спасибі вам, мої дорогі помічники! — сказала вона. — А я за це приготувала вам драники зі сметаною.

Ми, звісно, не протестували.

По обіді мама витягла з кишені фартуха великого залізного ключа.

— Баба Віра передавала вам вітання, а ще — оцього ось ключа від човна. Можете хоч цілий день кататися на ньому. Тільки на вечерю не забудьте прийти.

— Спасибі бабі Вірі!

Річка протікала неподалік від нас, одразу ж за ставком, над яким схилилися старі верби. Треба було тільки пройти парк і збігти з пагорба…

Наталонька побризкала на себе водою і одразу ж вибралася на берег. Пісок подобався їй набагато більше, аніж вода. Справа в тому, що Наталонька була неабиякою майстринею з виготовлення пасочок.

А вода була така прозора і тепла, що зовсім не хотілося з неї вилазити. Тож я деякий час пірнав аж до дна, а тоді заходився шукати під берегом раків — колись їх тут було чимало. Проте скільки не шукав, не міг знайти жодного. Чи то вони перебралися в інше місце, чи стали розумнішими.

Миколка обережно заходив у воду по самісіньку шию, тоді повертався і плив назад. Він намагався плавати