Читати книгу - "Тато в декреті"

«Либо муж, либо художник» — досконале виправдання для егоцентризму деяких «творчих особистостей». ОК. А що буде, якщо поєднаєш? Менше створиш? Припустімо. Ну а раптом твоя творчість усе одно гівно?

В українській літературі тема особливого статусу митців чудово розкрита Іздриком в одному з розділів роману «Воццек». Назва розділу, за збігом, перегукується з номінацією Джигурди: текст Іздрика називається «Трактат про мудаків».

Мені в ретроспективі самому важко повірити, що «Червону зону» я закінчив у перший рік життя старшого сина, а «Понаїхали» — у перший рік після народження молодшого. Робилося це винятково спонсорством Оксани, яка майже щодня на додаткову годину брала дітей на себе. Я писав із максимальною для мене швидкістю, поки не наставала моя зміна з дітьми. Оксані я за цю годину нескінченно вдячний — але не уявляю, як би я мав працювати над книжками весь вільний час, ставлячи її перед фактом: «Я творець, а ти домогосподарка».

Дивлячись у свій робочий щоденник за будь-який рендомний місяць останнього часу, я бачу: два дні поспіль написано по двісті-триста, ну хай п’ятсот слів — а потім три дні запис: «Організаційно неможливо».

Свіжий приклад. Якщо я хочу, щоб «Тата в декреті» видали в поточному році, то мушу здати чистовик до певної дати. Усе йшло за встановленим для мене графіком. Але от, за два тижні до дедлайну, старший захворів на вітрянку. Щоб зараза не ширилася, йому не можна бути поряд із чужими дітьми. Ну, старший щасливий:

— Вула [ура]! Я не буду ходити в садочок! Мені з вами так добле!

Нам із тобою теж, сонечку, однак татові зобов’язання нікуди не поділися. Тепер дописувати треба з двома дітьми в хаті. Тобто винятково під час їхнього сну. І що б ви думали? Саме в цей час молодший перестав спати вдень. Борсався в ліжку, рвучко перевертаючись із боку на бік.

— Ну що ти як черв’ячок на сковорідці, масю?

Згодом виявилося, що це через першу стадію тієї-таки вітрянки, яка неминуче перекинулась і на нього.

Звісно, я все одно впораюсь і вкладусь у дедлайн — але в майбутньому дивуватимуся нелінійності суб’єктивного часу: він наче баян, який можна розтягнути в одному місці, стиснувши в іншому.

Від того, що книжки писано ривками, вони стали гіршими? Можливо. А може, краще я писати й не вмію?

Зате завдяки роботі по черзі Оксана теж може творити. Бо, уявляєте, не тільки письменникам, але й соціологам цього хочеться. Навіть якщо вони жінки.

Ми з Оксаною давно помітили, що в разі взаємної допомоги обидва партнери сяк-так устигають робити все, що хочуть. Завдяки їй я таки пишу книжки. Натомість вона працює в кількох проектах і водночас пише дисертацію. Старший поділився зі мною:

— Тату? А знаєш, де мама? Пішла в садочок для дорослих. Називається анс-спірантура!

Якщо ж ми з Оксаною в моменти стресів ламаємося, забуваємо про принципи взаємодопомоги та взаємної підтримки й починаємо з’ясовувати, хто кому винен п’ятнадцять хвилин, — ані я, ані вона нічого не встигаємо.

Підсумок: здається, тут є дві основні опції.

Варіант перший. Покласти всю «рутину» на іншу людину і творити за її рахунок. І зрештою ти можеш виявитись Хемінгуеєм або Бредбері. А можеш — джигурдою.

Варіант другий. Намагатися поводитися по-людськи — і це стосується не тільки декрету чи піклування про старших дітей. Творити менше, повільніше чи, навпаки, похапцем. Або з великими перервами. Дратуватися й мучитися, проте мати совість, не експлуатувати іншу людину. З роками може виявитися, що в тебе й таланту не було — зате ти бодай намагався жити пристойно. А може статися, що ти був доброчесною, та ще й талановитою людиною. Зрештою, талант визначається передусім якістю, а не кількістю створеного.

Обираючи перший варіант, ти маєш реальні шанси нічого не виграти й усе програти. Обираючи другий — реальні шанси нічого не програти й усе виграти.

Це як парі Паскаля. Тільки певніше, бо не треба зазирати по той бік реальності.

Перш за все очевидне: тато в декреті й хороший тато — далеко не тотожні поняття. Можна піти в декрет і тиранити дітей. А можна цілими днями працювати, але при цьому бути чудовим батьком.

Хто, як і скільки доглядає за дітьми — питання не стільки стосунків між батьками й дітьми, скільки взаємин між дорослими партнерами. Маленькі діти сприймають свою сім’ю як даність, без рефлексії. «Отже, так улаштований світ? Окей». Дорослі теж, правда, трапляються без рефлексії. Але бувають і такі, що замислюються.

Можливо, декому здається, що в «Таті в декреті» надто мало про дітей і надто багато про дорослий світ. Для мене самого ця книжка — не мімімі й не «роман виховання» про татуся, а передусім захоплення жінками. Людьми, які проходять через усе те саме, але яких ніхто не розпитує про їхній досвід.

Схоже почувається і Євген Лакінський, який теж сидів у декреті: «У мене постійне враження, що скільки б я не робив для дітей і по дому — цього все одно замало. І все одно дружина робить утричі більше».