Читати книгу - "Скляна, олив'яна, дерев'яна"

вбити. А ти повернешся до замку, золотце, — сказав король, щасливими очима дивлячись на Янтарину. Він сильно схуд за ці два дні. Шкіра стала зеленавою, а з рота виривався гнилий мертвий запах. — Мені мало вже залишалося. Але тепер ти вилікуєш мене. До світанку я протримаюсь.

— Недовго мені тебе ще лікувати, — сказала Янтарина. — Ти дарма витрачав сили. Я більше не безсмертна.

— Що? Як це? — сердито спитав король. А тоді зрозумів і заволав з розпачу: — Брешеш! Брешеш, люте дівчисько! Ти не могла так учинити зі мною!

— До чого тут ти? — спокійно мовила Янтарина. — Я покохала принца, і він покохав мене. Ми стали коханцями, бо…

Король дав їй ляпаса.

— Дівуля! Шльондра! — волав він, бризкаючи слиною. — Оглянь її! — наказав лікареві. — І якщо вона сказала правду, вбий її!

Льодяні лікареві руки доторкнулися, змусивши Янтарину здригнутися з відрази. Аж раптом щось просвистіло в повітрі і м'яко ввійшло в шию короля. Він витріщив очі, булькнув кров'ю і впав мертвий.

Слуги застигли, не знаючи, що робити.

З бузинових кущів вийшов Чес.

— Відпустіть полонених, — сказав він тихо. — Це наказую вам я, ваш новий король.

Миттю Янтарина і Бенжі отримали свободу. Чес витягнув ножа й витер його об одяг короля.

— Повертайтесь до замку, — наказав він.

Слуги вклонились і мовчки поїхали, повантаживши мертвого короля на зляканого коня.

«Вони не здивувалися і скорились одразу, — подумала Янтарина. — Отже, берегли разом з королем його таємницю».

— Погоні більше не буде, — мовив Чес. — Ви можете спокійно йти до Глухої стіни, я надішлю гінця з наказом випустити вас.

— Чесе…

— Я повертаюсь до замку, — сказав він. — Тепер я король, у мене безліч справ.

— Я відійду ненадовго, — похмуро мовив Бенжі, здогадавшись залишити їх на самоті.

— Янтарино, повертаймося до замку…

— Чесе, ходімо зі мною…

Вони проказали це і замовкли, розгубившись.

— Але ж я… — мовив Чес, і голос його незвично тремтів, а зелено-карі очі підступно блищали.

— І я… — сказала Янтарина.

Вона не плакала: не вміла, так само, як не відчувала болю. Обійняла Чеса, наче вирішила нікуди не відпускати. Він обережно тримав її за талію, вдихаючи квітковий запах золотавого волосся, ховаючи в ньому свої непрохані сльози і несказані слова.

— Невже не можна інакше? — Янтарина подивилася в Чесові очі, помітивши мокрі сліди на його щоках.

Він похитав головою.

— Хоча б до стіни… — мовила Янтарина.

— Ні, — сказав Чес. — Мені й без того тяжко. Взяв би і силоміць повів тебе назад.

Він не поцілував її, лише дивився довго-довго, наче малював у пам'яті портрет. Тоді різко повернувся і пішов не озираючись.

Коли Бенжі повернувся на галявину, Янтарина сиділа в траві і мовчки дивилася поперед себе. Метелики сідали їй на плечі, західне сонце грало з золотом волосся, вітерець погойдував сукню. Бенжі придивився, але не побачив сліз на принцесиному обличчі.

«От і добре, — подумав він. — Вона не кохає Чеса».

— Вам допомогти, принцесо? — запитав Бенжі.

Янтарина покірливо сперлася на його руку й підвелась, але не промовила жодного слова. Вона мовчала й дорогою, не реагуючи на слова Бенжі про погоду, втому і те, як сильно хочеться їсти. Тільки забирала руками волосся з чола й дивилася під ноги.

Розпускалися проти ночі білі кетяги вечірниці, запалювалися в траві духмяні нічні свічки. Від прихованих лісових озер віяло вільгістю й холодом. Миготіли в жовтому місячному світлі кажани. Кричала сова. Чорні дерева спали, згорнувши золоте листя рурочками. Трава сплутувала ноги, заважала йти.

Бенжі зіщулився.

— Принцесо, у вас нема часом кресала?

— Немає. А ви вмієте розкладати вогонь? — запитала Янтарина.

— Ні, — зітхнув він. — Я дуже змерз. Уночі в лісі так холодно…

— Так, — погодилась Янтарина.

Вона зараз нічого не відчувала, весь час роздумуючи, чи правильно вчинила. Вона не захотіла повернутися, але ж і Чес не захотів піти… Чому саме вона мусила поступитись? Янтарина зітхнула. Невже вони не кохали одне одного, коли так спокійно розійшлися назавжди?

— …якийсь вогник, — лепетав Бенжі радісно. — Принцесо, ви мене чуєте?

— Га?

— Там, за деревами, я помітив вогник! Може, там люди!

Янтарина знизала плечима. Звичайно, Бенжі має думати про те, щоб не захворіти і не померти від застуди. Тому вона покірливо пішла за ним на вогонь.

Вони вийшли до напівзруйнованої хатинки з трьома цілими стінами й дахом. Всередині палало вогнище, поширюючи довкола ніжне, ласкаве тепло… Бенжі кинувся гріти руки, знайшов якусь ковдру й загорнувся. Тоді зніяковів, зняв її і запропонував Янтарині.

— Дякую, імені не холодно, — сказала вона.

Сіла біля вогню, поворушила коцюбою дрова. Янтарина завжди любила дивитися на вогонь, милуватися постійною зміною золотавого гарячого візерунка, танком маленьких палючих клаптиків.

Їм і на думку не спало подумати, хто ж розпалив багаття в пустельному Довколишньому лісі і куди пішов цей хтось від рятівного тепла й світла. Бенжі знайшов казанок з вином і тепер кип'ятив його, жалкуючи, що немає до нього прянощів і цукру.

Аж раптом щось грюкнуло, і Бенжі скочив на ноги, напружено вдивляючись у темряву.

— Подивися, Білянко, у нас гості, — пролунав тихий голос, і страшна чорна тінь накрила Бенжі і Янтарину.

Принц вистромив наперед коцюбу