Читати книгу - "Історія однієї істерії"

— Боронь Боже! — категорично заявила я, знову навіки ховаючи літературні амбіції, що були на мить сколихнулися в душі. — Я таки детектив.

Схоже, Шумилова не на жарт дістали бажаючі надрукуватися, бо коли він почув, що я не з них, відразу заспокоївся. Телефон, який раптом задзвонив, змусив видавця знову насторожитися.

— Вибачте, — кинув він мені й поринув у розв’язання буденних робочих проблем. Я так ретельно намагалася не підслуховувати цю розмову, що дотепер можу дослівно відтворити весь текст видавця. От же ж дивно влаштована моя пам’ять: мимовільно записує саме те, про що я намагаюся забути, і вкрай безвідповідально ставиться до збереження важливої для мене інформації.

— Виходить, ви не автор, — повернувся до нашої теми Шумилов, коли поклав слухавку, — просто не цілком врівноважена особа, — це він промовив ніби сам до себе. — А, власне, чого ще чекати від тих, кого посилає Зінаїда? Гаразд. Це істотно полегшує справу.

— Це я неврівноважена?! — зовсім неврівноважено обурилась я, але потім швидко себе опанувала: — Не вигадуйте. Я ділком нормальна. Просто сьогодні випав досить важкий день. Спочатку всі ці чудасії в театрі, потім здоровань-глухонімий, що нас із сестрою переслідував. Тепер ще ви…

На місці Шумилова я б образилася на зневажливу інтонацію останніх слів. Але його зацікавило інше.

— Здоровань-глухонімий?! Гнався? Про що це ви?

— А, дурнувата історія… Довго розповідати.

— Та вже візьміть на себе таку працю.

— Просто ми з сестрою ледь не зайшли в цей «Музей одного літератора». Але все-таки не зайшли. А коли вже вийшли, за нами погнався їхній глухонімий, щоб вручити мені книжку цього літератора.

Шумилов дивився на мене так, начебто я раптом почала становити загрозу для суспільства. Схоже, останні мої слова остаточно впевнили його в моєму психічному нездужанні.

— А як ви, скажіть, будь ласка, знайшли цей музей? Звідки взагалі про нього дізналися? — тоном викривача поцікавився Шумилов.

— Ми ховалися там від дощу, — я не розуміла, що дивного в моєму відвідуванні музею. — А ви що подумали?

— Ховалися від дощу?! — підозріливо примружився Шумилов. — Тобто, ви знайомі з Хомутовим і зайшли до нього, коли почався дощ… А там саме був цей Здоровань, так?

— Ні! — розгубилась я. — Здоровань прийшов пізніше. Коли почався дощ, ми з сестрою зайшли в під’їзд, наткнулися на музейну вивіску й вирішили дослідити експозицію. А Хомутова я не знаю. Навіть не бачила зроду. Розмовляла тільки з працівником його музею…

— Маленький, чорнявенький. Несказанно галантний. Очі трохи витрішкуваті, темні…

— Точно.

— Це Хомутов, — Шумилов перестав підозріливо мружитися і видав дивне «б-р-р» та замотав головою так, начебто намагався позбутися якоїсь мари. — До чого ж дивно все складається! Невже цей тип дійсно влаштував у себе вдома музей самого себе?

— Він божевільний? — з боязкою надією хоч якось втримати світ у звичних межах, поцікавилась я.

Якщо хтось не вписувався в мої уявлення про життя, він мусив неодмінно виявитися психічно хворим. Інакше хворими довелося б визнати мої уявлення.

— Ні. Просто жартівник. Талановитий автор і талановитий жартівник. Щоправда, не для широкого загалу. Звідси безліч матеріальних проблем і клоунада, що ілюструє спроби їх вирішити.

— Шкода, що я відмовилася від екскурсії. Оплати коштує сама ідея.

Видавець, здавалося, не чув. Принаймні очікуваного схвалення мого вміння цінувати красиві ідеї на його обличчі не відбилося. Я трішки образилась. Та чого ж дивуватися? Сама винна.

«М-да, схоже, відтепер приємне враження і я — речі несумісні. Принаймні, для Шумилова. Шкода. Подібна думка могла б розвинутися в нього значно пізніше, та й розвиватися мусила б набагато романтичніше», — знову заговорила моя легковажна частина.

«І як, запитується, такі думки пов’язати зі зниклими дівчатками!?» — докірливо поцікавилася в неї інша я.

— А що ви там говорили про глухонімого? Гнався, щоби вручити книгу? Це кумедно, чи не так?

Розкажіть докладніше, будьте ласкаві, — безтурботним тоном поцікавився Шумилов.

Саме ця його безтурботність змусила мене остаточно отямитися. Про яке «кумедно» ми говоримо? Про які «чудові ідеї»? Навіщо гаємо час на обсмоктування потішних моментів того, що сталося? Чи можна дозволяти собі таке, коли потрібно говорити про справу?

— Про це розповім пізніше, — холодно відповіла я, відчуваючи, що знову беру зайве з цією своєю урочистою незворушністю. — Перейдімо до справи.

— Тобто, — обличчя Шумилова стало раптом серйозним, — ви відмовляєтеся пояснити мені випадок із глухонімим?

У голосі співрозмовника виразно почулася насилу стримувана лють. Ну ось! Я, звичайно, знаю, що здатна вивести з рівноваги навіть найспокійнішу людину. Але щоб так швидко й непомітно для самої себе… Це рекорд.

Я щосили намагалася не виказати розгубленості, що виникла в мене з цього приводу. Тому відповідь видалася надто різкою та самовпевненою.

— Ну, чому ж відмовляюся, — чеканячи слова, промовила я, — просто, для всього є свій час. Зараз я хотіла б отримати вашу згоду на моє…

— Поверніть дівчаток, — пошепки перебив співрозмовник, дивлячись просто мені у вічі.

Кілька секунд я осмислювала почуте. Потім усвідомила, що перемогла. Згоду на мою участь у справі отримано. Прохання взятися до розслідування пролунало.

— Поверну, — підкоряючись усталеному ритму бесіди, лаконічно відповіла я. Потім отямилася.

— Точніше, постараюся повернути. Зроблю все, від мене залежне…

Та чомусь я не відчувала належного припливу сил, хоч таки й домоглася довіри Шумилова. Щось у всій цій розмові здавалося недомовленим, недозрозумілим, дурнуватим…

— Скільки? — й досі не зводячи з мене очей, поцікавився Шумилов.

— Двох. Точніше, постараюся двох, зроблю все, від мене…. — я затнулася, бо наткнулась на майже фізично відчутні потоки гніву, що виходили з видавця. Здається, він запитував не про кількість дівчаток, яких я зобов’язувалася знайти… А про що?

— А… Ви про гроші? Поки не знаю. Усе залежить від затратності заходів. Без узгодження бюджету з вами, природно, нічого починати не буду. Відразу ви оплачуєте тільки поточні витрати, якщо такі з’являються.