Читати книгу - "За браком доказів"

— Я вже… — почала було докторка, але я урвав її на півслові.

— Ви можете зайти разом зі мною. Я мав на увазі — без поліції.

Му, здавалося, знову хотів запротестувати, але Міккельсен кивнув, погоджуючись зі мною.

У палаті висіла нестерпна задуха. Єдине ліжко стояло посеред кімнати. Маґнус Саннторв непорушно лежав з заплющеними очима. На моніторах над узголів’ям блимали червоні й зелені діоди, фіксуючи биття серця, пульсування крові, дихання. Численні трубки й проводи, які обплутували хворого, асоціювались у мене з мухою, упійманою в павутину.

Я вражено обернувся до лікарки, помітивши щось блискуче на одному зап’ясті.

— Його прикували до ліжка?

Головна зневажливо скривилася, демонструючи, що вона про все це думає.

— Так! Поліція наполягла.

— Це, справді, необхідно? Не схоже, що він може комусь нашкодити.

— Поліція не хоче ризикувати.

Я підійшов ближче, зазирнув Маґнусові в обличчя. Через пов’язку, накладену на ліву скроню, воно було якимсь перекошеним, асиметричним. На неголені щоки й підборіддя мовби тінь наповзла.

Одна річ сказати, що людина вбила — у цьому є щось безособистісне. І зовсім інша — пов’язати обличчя з конкретним убивством. От стоїш і думаєш: Що це за людина? Як могла таке вчинити?

Я нахилився над ліжком.

— Маґнусе, ти мене чуєш? Я — Мікаель Бренне, адвокат, працюю разом з Сюнне Берґстрьом. Тебе зараз допитуватимуть в одній кримінальній справі. Я тут, щоб тобі допомогти. Ти не проти?

Ніякої реакції. Я випростався, повернувся, щоб іти, але мене зупинив брязкіт кайданків. Маґнус Саннторв розплющив очі.

Я мимоволі відсахнувся.

— Привіт, — невпевнено привітався я. — Ти чув, що я тобі говорив?

— Так.

Голос Маґнуса звучав тихо й хрипко.

— Все розумів?

— Де Сюнне?

— Вона не може взяти цю справу.

Я не пояснював — чому.

Слова зринали повільно, але виразно. Обличчя стягнене, заціпеніле, однак погляд ясний.

— Погоджуєшся, щоб я тебе захищав у суді?

Маґнус Саннторв скривив губи, ледь ворухнув вільною рукою. Це могло означати все, що завгодно, але принаймні не заперечував. Цього було достатньо.

Ми стояли півколом навколо ліжка. Му і Міккельсен — по один бік, я та Сільє Німуен — по другий.

Тур Міккельсен виконав формальну процедуру, назвав ім’я підозрюваного, зачитав його права. Він говорив повільно й чітко, наче звертався до дитини. Так ми розмовляємо з хворими, подумав я. Ніби вони розумово неповноцінні.

— Зрозуміли? — запитав Міккельсен.

— Я розумію більше, ніж ви думаєте, — відповів Маґнус Саннторв.

— Е-е… гаразд… Міккельсен мав доволі розгублений вигляд, мовби не знав до пуття, як потрактувати таку відповідь.

— Далі! — підбадьорив я його. — Ти все правильно сказав, згідно з законом.

Міккельсен кивнув, прокашлявся.

— Ви знаєте, чому ви тут, Саннторве?

У відповідь — мовчання.

— У Дальгаймі вчинено злочин, — повів Міккельсен далі після тривалої мовчазної паузи. — На хуторі Саннторв. Що ви можете розповісти про ті події, Маґнусе?

Ніякої реакції.

— Ви розумієте, про що я запитую?

Мовчання.

— Ви втекли з клініки в Саннвікені. Навіщо?

……

— Куди ви подалися після втечі?

……

— Додому до своїх батьків?

……

— Ми знаємо, що ви там були. Що сталося на хуторі? Ви пам’ятаєте хоч щось з того вечора? Можете розповісти нам?

Після кожного запитання, тиша, здавалося, дедалі розтягувалася і глибшала. У мене було враження, ніби запитання відскакують від Маґнуса, ніби вони навіть не досягають його мозку. Наче він перебуває у якійсь своїй бульбашці.

Я вже хотів урвати цей дивний допит, сказати, що мій клієнт, вочевидь, не розуміє, про що його питають, або не бажає відповідати, але Пер Івар Му випередив мене.

— Ваша мати мертва, — промовив він. — І батько — теж. Ваша сестра також мертва. Їх усіх застрелили. Ми хочемо лише знати, Маґнусе, чому ви їх убили?

Це було брутально і ніяк не відповідало характеристикам бездоганного допиту, та принаймні з’явилася якась реакція, хоч і не така, якої ми очікували. Спершу я подумав, що Маґнус плаче, але потім я збагнув, що то був не плач, а щось схоже на сміх.

— Ви не розумієте…

Тур Міккельсен знову спробував взяти ситуацію під свій контроль.

— Чого ми не розуміємо?

— Що це не має жодного значення. Усі помруть.

— І тому ви їх убили? Бо немає значення живі вони чи мертві?

Не дослухавши запитання, Маґнус Саннторв повернувся набік і заплющив очі. Тут все було ясно.

— Цей допит закінчено, — сказав я.

Ми разом покинули палату, простували вздовж червоної лінії довгими, закрученими коридорами. Ніхто з нас не промовив і слова, аж доки вийшли на свіже повітря. Пер Івар Му закурив цигарку і так глибоко затягнувся, ніби востаннє в житті.

— От дідько! — вигукнув він. — Я радий, що не мені захищати цього хворого покруча, Бренне!

— У тому-то й суть, — відповів я.

— У чому?

— Що він хворий.

Му харкнув, сплюнув коричневу слину на тротуар.