Читати книгу - "Майже по-людськи"

росли квіти, які він позбивав. Підійшов ближче, став над ними. Джмелів не було, вони відлетіли кудись геть. Ну ось. Він відлякав останніх істот, які сусідили з ним на цьому пустельному соші. Улас ще раз зітхнув і пішов до будки, згадуючи коней. Зненацька його знову захопило те відчуття, що щось із кіньми було не те. Він взяв пакет, пройшов повз будку і став далі міряти кроками відтинок шляху, на якому йому лишатися чекати ще хвилин з двадцять.

До того, як «Газелька» повалила на нього лавину пилюки, Улас подумав, що в тому, що в коней були перев’язані ноги нічого дивного не було.

Десь збоку почулось гудіння. Мабуть, наступний «Камаз» везе свій вантаж.

Тоді що дивного було в тому, що п’ятеро-шестеро коней і одне лоша пасуться біля канави, де колись була річка, з перев’язаними хазяями гомілками?

Мотузка. Хазяї.

Прозріння. Думки, наздоганяючи, перебивають одна одну. Мотузка була зав’язана не лише на ногах лошати, а й на ногах кожного коня.

«Лише на ногах».

Але на шиї він не побачив жодної упряжки! Ані в того коня, що прийшов за дитям, ані в інших, що паслися далі. Над копитами в кожного висять обв’язані навколо гомілок мотузки, однак жодної клятої мотузки між шиєю жодного клятого коня і шпинем в землі, до якого б ця відсутня мотузка була б прив’язана. Тому що шпіня не було, як і мотузки, як і місця, куди був би припнутий кожен кінь, бо жодна з тварин прив’язана не була. Ось чому він так злякався коня, бо на ньому не було мотузки, яка б його в разі чого спинила б.

Гудіння вчувалось гучніше. Машина скорочувала відстань до будки.

Тобто, це були дикі коні? Але ж у них були хазяї, адже хтось їм ноги таки перев’язав! Коні з ферми? Та ж хіба на фермі лишилися робочі коні? Наскільки знав Улас, на фермі днювали, ночували й вільно бігали вдень лише свині, корови і, може, вівці. Кіньми володіли тільки чоловіки зі Станішу. А який хазяїн не припне свого коня, п’ятьох коней, вивівши на поле? Та й який чоловік у селі володіє п’ятьма кіньми? Не кажучи про те, що ці тварини дуже дорогі, кому в селі знадобиться більше двох коней?

Гудіння переросло в суцільний гул. Вантажівка наближалась з боку поля.

Навіть якщо припустити, що на ферму привели коней, — для продажу, чи ще для чогось, — то якого проклятого біса вони не припнули коней? Адже коні — це дуже цінний товар, який може втекти, загубитися, зіпсуватись, зламавши ногу, когось убити чи скалічити… Його може хтось вкрасти врешті-решт! Хоча, в Станіші конокрадів…

Стоп! З боку поля?

Він глянув праворуч. Звідти дійсно щось наближалось, але звук машини був не єдиним. Це було гудіння, а десь ззаду чувся гул. Улас розвернувся і роззявив рот.

В кількох метрах над травами і квітами поля нависла чорна хмара, що постійно міняла свою форму, бо те, з чого складалась хмара постійно переміщувалось. Великий рій бджіл наближався до нього зі своїм невпинним гудінням. Вони вже майже досягли канави з кущами та деревами, за якою на краю дороги стояв Улас, і він зрозумів, що це за гудіння.

ЗУУУ! ЗУУУ! ЗУУУУУУУ!!!

Це були джмелі.

Улас зробив крок назад, потім ще. Крутонув головою наліво, потім направо. Все марно. Ні від кого не слід чекати допомоги, нікуди сховатись. Саме соше.

Джмелі пролітали в просторі між кущами та деревами в канаві. Не менше чотирьох метрів в обхваті, рій вражав своїм зудом, звук розривав барабанні перетинки, не викликав нічого, крім нестримного страху, який викидав усі думки геть.

О Боже, невже вони коли-небуть літають роєм? Невже ж вони, хай йому чорт, не працюють завжди поодинці?…

Цього разу ні. Бо вони прийшли за ним.

Сльози заструменіли бризками з очей. «О Господи, тату, матінко, рятуйте!..»

Ніякого порятунку.

Джмелі без поспіху перелітали через канаву, поки Улас все задкував назад і ступив на просмолений асфальт. Краєм ока він щось помітив зліва, глянув туди й побачив, як з-за кущів виглянула вантажівка. Він ще встиг подивитись на безліч волохатих, посмугованих жовтогарячим, тіл комах і запізніла думка відвідала його: «Треба бігти до будки!!!..»

Та він вже не мав змоги. Та й у будці не сховався б. Мляві, спокійні джмелі активізувалися й звідусіль атакували хлопця. Жоден з них його не жалив, тільки гепались тілами в його куртку, футолку, ніс, волосся, вуха, очі. Улас закричав, й почав обмахуватись руками й витанцьовувати божевільний регетон. Він махав пакетом й чув, як об поліетилен вдаряються їхні тільця, проте без жодної користі, без користі було його ляпання себе по грудях, шиї, обличчю. Крізь страшне зудіння, мов від генератора напруги, він почув якийсь інший звук. Привідкрив примружені очі й глянув у той бік — це почала свій гальмівний шлях вантажівка: цізізізізізізізііііі!..

Тоді удари по обличчю стали вже нестерпними. Здавалося, що хтось цілими жменями з великих рук кидає джмелів йому в лице. Вусики і лапки повсякчас торкались його звідусіль, Улас не витримав натиску і впав на роздільну смугу.

Над ним нависла громада кабіни «КамАЗу», засмерділо чорним димом від асфальту з-під коліс. Махіна завершила свій гальмівний шлях, і Улас почув гучне «ПІУ!» звідкілясь ізверху-збоку. То луснула туго натягнута проволока.

ПІУ! ПІУ! ПІУ!

З даху кабіни посипались іскри, коли дріт чорхнув об поверхню. А тоді покотились колоди.

Перший кльоц гострим краєм вдарив Уласа по стегну випрямленої правої ноги і він, забувши про кльоци, про вантажівку, про соше, про все на світі, забувши про джмелів, що лапками і вусиками раз-у-раз дряпали його широко відкриті очі, потягнувсь руками до забоєного місця. Біль був таким сильним, що весь світ зник у нього з-перед очей.

Край другої колодки вперся в лежачу плазом зігнуту ліву ногу Уласа, десь в області стегна, іншим краєм, кльоц обперся об асфальт, та