read-books.club » Сучасна проза » Польові дослідження з українського сексу 📚 - Українською

Читати книгу - "Польові дослідження з українського сексу"

463
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Польові дослідження з українського сексу" автора Оксана Стефанівна Забужко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 15 16 17 ... 37
Перейти на сторінку:
на мить i вiд часу до часу сягає точки, на якiй виникає потреба в парi вух, — тодi Алекс телефонує, i заїздить по неї своєю "Тойотою" (щоразу незмiнно згадуючи, що вдома, в Бєлградi, мав "Мерседес"), i вони їдуть куди-небудь на дрiнка, два слов’янськi поети в чужiй країнi, ая, i нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навiки од Атлантики до Пасiфiку слав’янськая земля, спати з ним вона не збирається, та й надто вiн захоплений власним усним життєписом, щоб як слiд до неї взятися, але вiршi його, котрих наволiк їй скiльки стало рук, у тому числi в китайських перекладах, таки небездарнi, — здебiльшого, правда, все ж "снепшоти", подорожнi замальовки, снiданок туриста, проте сливе в кожному сюд-туд та й проблимне живий рядок, i вже нiби, глядь, i цiлий вiрш стулився докупи: рiдкувато, але iскрить, i одного вечора вона питається в Алекса, а як же вiн дає собi раду з мовою, — роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не вiдчуває обмiлiння запасiв, — i вперше бачить на його обличчi понуро навовкулачений вираз: є таке дiло, визнає неохоче, нiби змушений звiрятися зi старанно укритого фiзичного ганджу, — тим-то й згодився на працю в емiграцiйнiй газетi, — ага, це приблизно так, якби вона пiдрядилась поправляти мову в нью-йоркськiй "Свободi": Дня f1-го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт! на заклик! просто космонавтка, чи то пак, астронавтка…), залишивши невимовний смуток i жаль (цебто, без смутку i жалю?) наша найдорожча, незабутня, улюблена дружина, тета, кузинка i братова (уф, дайте дух перевести!). Не в силi подякувати всiм особисто за так численнi вияви спiвчуття: телефонiчнi, писемнi i особистi (а синтаксис! синтаксис, перепрошую, синтакса!), тому цiєю дорогою (стежиною! путiвцем! хайвеєм!) висловлюю всiм приятелям i знайомим, та родинi мою найщирiшу подяку (а тепер спробуй-но це все перепиши, щоб був якийсь глузд!), — i тодi вона розумiє, що кайфувати од себе, по-щенячому тiшитись кожною ознакою власної присутностi в свiтi, — це так само один iз способiв витворювати в ньому дiм, надто коли чуєшся невiдвзаємнений нi своєю мовою, нi країною, i що до цього також, либонь, приходять не зразу, — i вже не дивується, коли пiсля того вечора Алекс перестає їй дзвонити — правдоподiбно, назавжди. Боженьку мiй, i на все то треба вмiння — бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним: все то мистецтва, i кожне вимагає хисту й труда. Fine, будемо вчитися.

Чхати йому було на її вiршi — як i на все взагалi, i завжди було чхати, його вiв власний, нi на що не вважаючий iнстинкт дару, i, знаючи темним, глевким знаттям — родовим i фамiльним, котре тягала в собi змалку проковтнутою каменюкою i котре, по правдi, й гнало її вперед, вперед, вперед! — божевiльним страхом i собi впасти в ряд, не збутись, скапцанiти, як усi в по-передньому поколiннi, i в позапопередньому, i в поко-лiннi перед позапопереднiм (тим узагалi привелося — бодай не згадувати!), цiлу молодiсть вона рвалася геть з льоху, де ядушно смердiло напiврозкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, прiллю i цвi-ллю, немитим сопухом марних зусиль: українською iсторiєю, — знаючи, кревним отим знаттям, через якi ляди проламуючись, виносив його, пручи як танк, iнстинкт дару на собi — нагору (цiлий час — нагору: останнi роботи були й найсильнiшi, жахтiли свiтлом уже нетутешнiм, як зоряне небо вночi над пустелею, — а на її пам’ятi лава за лавою бучно висвячених у генiї подавальникiв надiй покотом сипалися з нiг у вторований рiвчак, тiльки-но вичерпавши молодiсть!), — вона, котру млостi змагали на вид зачустраних рiдних алкашiв у проплiшинах залишкової генiальности (кому цiкаво, ось адреси: "Еней" у Києвi, "Червона калина" у Львовi, вхiд вiльний, годувати, а надто ж поїти тварин не то дозволяється, а й заохочується), — вiдразу проявила з ним — першим на вiку! — готовнiсть поступатися: вперше-бо мала до дiла з мужчиною-переможцем. Українець — i переможець: чудасiя, їй-бо, в снi б не приснилося, — чого мусили вартувати йому самi тiльки сiмдесятi-вiсiмдесятi у провiнцiйному мiстечку, вважай, у пiдпiллi, з того мiстечка, вхопивши попiд пахи її семилiтню, колись давно втiкали вiд кагебiстської облави до Києва її батьки, батька, котрий одтрубив своїх шiсть рокiв ще "сталiнських", всенький вiк ганяв, як бiлку, в обручi жаху комплекс "повторника" — другого арешту нiхто не витримував, навiть якщо виживали, ламалися всi, кожен на свiй спосiб, — чи не тi самi бистрi, серiйно стриженi, всi як на пiдбiр чорнявi, мальчики в шелестких плащах, котрих вона — кепсько сфокусованою, розмитою дитячою пам’яттю — зазнiм-кувала собi зi спин, як порпалися в навалених долi кучугурах книжок серед разом оголених стiн її першого в життi, та нi, єдиного в життi дому, — потiм, дослужившись до бiльших зiрок, смертною хваткою вчепилися були в м’ятежного художника? — ех, братiку мiй, i побратимство ж наше довбане — все’дно що з одного табору корєша, скiльки ж, мать його за лапу, справдi рокiв тривать цьому спадку, i як його з себе викров’янити, вихаркати — як? — друзi-кияни, розм’якнувши за чаркою, згадували, як познайомилися з ним у вiсiмдесят другому: приїхали у вiдрядження, впали на каву до мiсцевої "склянки", пiдступився провiнцiал зашуганий: "Хлопцi, ви не художники? Тут моя майстерня поруч, ходiть, я вам свої роботи покажу, i кава в мене є," — а, ну хiба що кава, давай, чувак, наливай, — а з чого взяв, нiби ми художники (були — писателi, актьори, вопшем, тоже набрiд порядошний)? — "А — бороди у вас," — отуди к бiсу, на облiк їх там тодi брали в тiй норi за ношенiє борiд, чи як?! Так крiзь грати у вiкнi вагонзаку протискалося руку з запискою, металося за вiтром: ачей хто незлий нагледить, пiдбере, пiшле за адресою — визирання вслiд полопотiлому папiрцевi, голодна надiя в очах: не художники, нi?… А до майстернi — бочком, задами, кружними вуличками: "Не треба, щоб вас зi мною бачили…" Вiтчизна i дiм, атож: Україна, вiсiмдесят другий рiк. I нi тобi британських кореспондентiв, нi листiв на пiдтримку вiд провiдних дiячiв лiтератури й мистецтва — це ж хто тодi Нобелiвку був дiстав, Маркес, здається? (Добрий письменник, холєра, а що нiби-то, подейкували, щирий друг радянського народу, то — who cares?) Ту оповiдку, котра вмить учинила його — рiдним, болiсно вiдчутним зсередини тих непроглядних рокiв (над якими — звитяжив

1 ... 15 16 17 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Польові дослідження з українського сексу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Польові дослідження з українського сексу"