Читати книгу - "Польові дослідження з українського сексу"

їх знав: бачив! — куди глибше, пронизливiше, але водночас i якось нещаднiше, за перемиванням дружнiх кiсточок, зрештою для кожної пари насущно-доконечним, — так-бо заселяється, залюднюється нововитворений свiт двох, у їхньому випадку даний до рук майже готовим, вжесемиденним, — вiн прикро разив її тим, як безжально розкидав навсiбiч оцiнки: Iкс "скаче по верхах", Iгрек "погаслий вулканчик", Зет "женився з тою здоровенною дiвкою, бо шукав мами", — мов осиковi кiлки вгороджував людям у груди: крiпив, забивав сплеча, без натяку на спiвучасть, себто чуттями своїми до їхнiх життiв, властиво, не дотикався, i коли й до неї вивернувся тою ж стороною, преспокiйно рубонувши на її як-же-ж-менi-жити-далi: "Я в тобi бачу здатнiсть до виживання в будь-яких ситуацiях", — вона з мiсця цю здатнiсть i продемонструвала: ввiбравши не боляче-вiдчужений тон, а голий смисл сказаного: хлоп, нiвроку, i розумний, i тертий, раз так каже, мо’, й правда — виживу?) — отож для чужих вiн шмарувався назверх — непропускним, дуже, правда, несерiйного виробу трьопом, щедро присмаченими прянуватою iронiєю фрашками-придабашками, але її цим не здурив би, вона також мала власну, го, ще й як вироблену, та як пластично (щоб не сказати сексуально!) пристаючу мовну машкару, i коли вiн спробував укритись за своєю, волiла лiпше — нi, чувак, грати, так по-чесному! — розпороти те пап’є-маше ножем: тодi й повалили iстерики, доба за добою, нiж вищербився, аж до лiкарнi впору лягати, але й хлопа викришила — не приведи Господь: як так, то й так, не менi однiй розплачуватися! Тьху ти, паскудство яке… "Знаєш, що є твiй уславлений герметизм?" — бо вiн iменував це герметизмом, пiдводив пiд це дiло теоретичну базу, мислитель, блiн, знайшовся! концептуалiст! — "Ну, i що ж? Валяй, нарiзай, тiльки в двох словах", — "Будь ласка, можу i в двох: кам’яне яйце!" — "Гарно, — нишкнув на мить, направду дiткнутий: — але ж — пописане таке?…"

"Випручуйся, жiнко вербова. Ловись за повiтря.

Корiнням вглибай крiзь пiски до

щирця, до мокви.

ГУЛАГ — це коли забивають порожню пiвлiтру

Тобi помiж ноги — по чiм переходять на "Ви".

Ми всi — таборовi. Сто рокiв тривать

цьому спадку.

Шукаєм любови — знаходим судомнi корчi.

ГУЛАГ — це коли ти голосиш: "Мiй смутку,

мiй падку!" —

Й нема кому втямить, в якiй це ти мовi кричиш…"Так бубонить вона до себе (от тiльки — корчТ чи кЧрчi? заникає мова, заникає, i не пудрiть нам мiзкiв "лiтературою в екзилi"!), — волочачи своє непослушне, нелюблене тiло вулицями чужого американського мiста, в якому не має друзiв, жодної душi, а на факультетi належиться всмiхатись i на всi "How are you doing?" вiдповiдати "Fine", — це ще одне з арифметичних правил, хоч яке там у лиха "файн", де воно є, те "файн", i хто його бачив, — на одному з факультетських прийнять статечна й урiвноважена товстушка Крiс, адмiнiстративний генiй, мама восьмилiтнiй дiвчинцi й мужевi — вiчному студенту (тижнями живляться картоплею, благо в "Джайнт Iгл" якраз на неї знижка, дев’яносто дев’ять центiв за чотирифунтовий пакет), по третьому (одноразовому) кубковi дармового вина, розшарiвшись i закуривши, зiзналася — понесло жiнку, — що має рак грудей, от уже п’ятий рiк ходить на опромiнювання, а їй же щойно сорок перший, а Елен, завжди прудкiй i звиннiй, електрично накрученiй збудженим смiхом, у шортах, у вiдкритiй лiтнiй сукенцi зi сповзаючою з плеча бретелькою, в чорнiй вузькiй спiдницi з розпiркою до клуба, у щокрок пiдстрибуючiй пушистiй хмарi розiскре-ного темно-золотого волосся, — так тiй невдовзi полтинник, розлученiй i бездiтнiй, спазматично вчепленiй у безрозмiрну (fits all ages!) позицiю sexy lady, з якої потiк часу невблаганно її вимиває, виштовхує в спину, хоч як вона глушить себе роботою, аби цього не помi-чати, — розмахуючи вiчною цигаркою, як панотець кадилом, життєрадiсно верещить, що обожнює, просто обожнює вiзити до гiнеколога — щоразу кiнчає в крiслi, i слухачi посмiюються, вiдлунням її запалу, здорово, молодець, вона класна, Елен, кльова чувiха, як сказав би той чоловiк, — може, тiльки тро-ошечки задокладно оповiдає про себе: про те, як спiзнювалась на лекцiю, а авто не заводилась, i як мусила вискакувати на вулицю й голосувати, нi-нi, навiть спiдницi не задирала, i який милий попався бiзнесмен за кермом, i що вона йому сказала, i як вони обмiнялись вiзитками, — весь цей шлак, який вечорами спускається в родинi, бо це там ми, дiвоньки, оповiдаємо, в любовно-чуло зверненi до нас лиця, що трапилося за день, а чужим — чужим треба вмiти таке накручувати, аби їх не знудити, треба вмiти завинути весь той послiд, як цукерка, в сухозлотяний фантик гумористичної новелетки, пошарудiти ним знадливо — глядь, i проковтнули, i вважається, буцiм повеселила публiку, — тут Елен трошки пробуксовує, тут усе-таки митцем, чи, як сказала б дiаспора, мисткинею, треба бути, але поза тим — поза тим тримається пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи на вiдкритiй платформi поїзда, котрий мчить її по колiї до межової риси того дня, в якому нарештi — осяде, зсутулиться, погасне, нiби викрутять iз неї остаточно безужитковi лампочки, i, може, також зачастить до психоаналiтика, як шiстдесятилiтня Катi з сусiднього вiддiлу, котру рiк як покинув чоловiк, i тепер її жодним способом не випхати на пенсiю, а може, нищечком спиватиметься в себе в домi, займатиметься медитацiєю або заведе пса — самозрозумiло, породистого. I є ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що роками валасається по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про себе вiн з гiднiстю каже: "Я — югослав", начебто в такий спосiб, як Божим словом, скасовує вiйну i все, що прийшло разом з нею, його манера починати розмову — "От коли я був у Японiї…," "Коли я виступав на конференцiї в Прадо, i кардинал був запрошений…," "Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi там надали цiлу вiллу…" — до смiшного нагадує похваляння колишнiх "виїздних" совкiв перед заздро пригнiченою аудиторiєю свiдомих того, що самим їм повiк-вiку "туди" не вирватись, проте Алекс не чує себе збоку, як i взагалi нiчого збоку не бачить i не чує, цiлковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, — своїм книжкам, перекладеним англiйською, iспанською, китайською, альфа-центаврiвською, своїм iнтерв’ю й публiкацiям у таких-то виданнях пiд таким-то роком, тим, скiльки йому платить за сторiнку "TheаWorld" i скiльки обiцяє платити "NewаYorker", — цей монолог у ньому, вiдай, не припиняється нi