Читати книгу - "Нація"

Дід стояв посеред обори, трембітаючи на чотири сторони світу, мов кликав на поміч увесь видимий світ, який тепер не міг обізватися нічиїм живим голосом, окрім коневого іржання та курячого кудкудакання.

Дід був старий і білий, як вранішній туман.

Вітер розвівав йому довге непокрите волосся, й тонка цівочка сльози ховалася в білих вусах.

— …Мамко наша солоденька… — голосила Варварка крізь відчинені хатні вікна, а поміж її плачем рівно лився Псалтир — «дивні діла твої, Господи…» — тонким Федусевим голосом.

Двоє чужих людей у військових обладунках і при зброї, а з ними й Корнильо з сільради стояли на брамі.

Дунусь збивав мари з принесеної деревини.

Дід Іван, востаннє тяжко заголосивши трембітою, ішов, похилений, до призьби.

Миколайчик, обійнявши голову обома руками, знову хитався, як дурний чи п'яний, перед порогом.

Тато Василь виводив з-поза стайні осідланого коня, та, забачивши людей на брамі, став перед ними, низько вклонився й сказав:

— Я тілько збирався посилати хлопця в село до панотця та й до сільради…

Двоє військових чухали голови.

Корнильо дивився то на Шандра, то на військових великими очима, ніби хотів щось заперечити.

Тимчасом тато Василь говорив:

— Жінка сьогодні спокійнилася, небога. Домовину лиш тілько зробили. Фамілії треба переказати. Діти малі лишила… Бідна моя голово. Людей — ані одного. Хто до тіла прийде в таку даль? Най Бог боронить, що завдала мені на голову.

Дід знову трембітав із призьби.

Варварка приказувала над тілом.

Федусь читав Псалтир.

Дунусь ладнав на столі начиння для поминок.

Миколайчик хитався, не відпускаючи голови.

— Е-е-е… тут таке діло… — почав найстарший з військових.

Шандро схилив голову.

— Ого-о-о, це не діло, пане-товаришу, це горе теменне, це сльози криваві, бо що буду робити без свої ґаздині з дрібними дітьми й старим татом у цих скалах, запалися бодай би… дівка в хаті невіддана. О-о-ох, маю гризоту чорну… — втер сльозу Шандро.

— Гм… — закашляв другий військовий і подивився на Корниля.

Корнильо закашляв і собі.

— Невчасно померла ваша жона, Шандро, невчасно… — нарешті відкашлявся другий військовий.

— О, любі, — зітхнув Василь, — смерть приходить від Бога, отож вона завсігди до часу. Але ходіть хоч душу покійниці пом'янути… Може, підете до хати за звичаєм?

Старший військовий пильно подивився на Шандра:

— За тутешнім звичаєм, спершу мовчки йдуть до покійника, а вже потім — бесіди. Гм…

— Видите, любі, таке заколотилося в цім світі, що скоро забудеш, як називаєшся й де тобі пуп рубали. Так що й звичаї переінакшуються потиху.

Прийшлі відійшли вбік, тихо про щось радилися між собою.

Тато Василь зайшов у хату, а за ним і Дунусь з Миколайчиком.

Дід відклав і знову взяв до рук трембіту.

—… Мамко наша солоденька, радосте наша утішна… Нащо нас посиротили, в біді лишили… — схлипувала Варварка, то припадаючи Катерині до грудей, то обставляючи нефарбовану труну васильками й усяким іншим зіллям, так що здавалося, зілля скоро геть закриє покійницю, лиш зоставить відкритим обличчя, що біліло з-під пишних тороків хустки.

На лаві під вікном потріскували свічки в мисках із пшеницею.

Федусь голосно читав Псалтир.

Тато Василь чомусь метушився по хаті, то поправляючи незапалену свічку в руках покійниці, то покривало на кришці домовини.

— Недобрий то знак, Василю… — сказав з порога дід Іван, проходячи перед двома військовими й Корнильом. — Видиш, правий бік лиця зачервонився. Недобрий… На скорого мерця, йой, господи милосердний.

Корнильо кинув дрібні копійки в труну й голосно виказав «Отченаш».

Вони говорили — всі разом: Варварка приказуваннями, Федусь Псалтирем, а Корнильо «Отченашем».

У хаті дзижчали оводи й мухи.

Знадвору іржав кінь.

Потріскували й гаснули свічки.

Пахло ладаном.

Малий Миколайчик, шкутильгаючи дужче, ніж завше, на праву ногу, став по другий від Варварки бік труни, раптово впав на мамині руки й скрикнув не своїм голосом:

— Йой, мамко… вставайте, мамко… діти за вами плачуть… Миколайчик ваш плаче, нащо'сте лишили Миколайчика, мамко… беріть'го до себе…

Та й зсунувся на підлогу. Василь шугнув до дитини й узяв сина на руки:

— Миколайчику, буде… Не пужай людей, дитинко, Миколайчику…

Корнильо відливав дитину водою.

Дід Іван трембітав знадвору.

Варварка хрестилася, голосно приказуючи: «Господи, прости нас, грішних, помилуй нас, грішних…»

Федусь випроваджував військових із хати, а Дунусь накривав стіл на оборі.

—… Скажу вам, Шандро, що вчасно померла ваша жінка Марія. — подивився на господаря старший військовий.

— Катерина… — поправив його Шандро.

— Хай буде Катерина… Земля їй пером… — Ніс до рота литку засмаженої курки. — Бо мусила би зараз збиратися в далеку дорогу з вами.

— Ой, у далеку дорогу зібралася моя Катерина… У далеку, пане-товаришу… Лиш на цей раз без мене.

— Гм… Маєте щастя на смерть, Шандро. Кажіть молитву за смерть, що врятувала вас усіх. — Вклинився у розмову напарник старшого, заїдаючи випиту чарку гарячими голубцями. — А я ще не пробував у вас тут у горах горілки на похороні. Добре кажете, Шандро, що звичаї міняються.

Корнильо не їв і не пив, лише перебирав тарелями і бубонів про себе «не думав я, не думав…» Чи говорив що інше, але про те годі було знати, бо порожніли пляшки й горнята. Мовчала трембіта й мовчав Федусь, не наближаючись уже до Псалтиря. Лише чомусь іржали коні й рикала в толоці худоба. Скреготали сороки й гримкотів ланцюгом пес.

Посеред подвір'я Дунусь пестив малого Миколайчика по голові й шептав йому щось у саме вушко.

Варварка раз по раз хрипіла крізь відчинені вікна якісь жалобні слова, однак її вже ніхто не слухав, окрім Корниля.

Тато Василь ішов за трьома людьми аж до вориння в толоці, так, як проводжав би гостей з набутку, а не з поминок.

Дунусь неохоче знову побрів до бука, хоча й не було потреби лізти вверх: ніхто, напевно, із заготівельників не думав вертатися назад до Шандрів.

Але тато сказали.

Дунусь висидів там недовго, бо коли знову затрембітала з ґражди трембіта, хлопець мало не впав із дерева.

А коли, осліплий і оглухлий від страху, став на порозі великої хати, де мама вже мали встати з труни, не знати, як упізнав тата Василя, що рвав на собі волосся, й малого Миколайчика, який