Читати книгу - "Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону"

Сцена була дійсно несамовита. Деякі, старші, поміж нас, які були на німецько-польській війні, говорили, що це перевищує все, що вони бачили в найважливіші дні вересня 1939 р. Тут вже годі було говорити про будь-яку дисципліну і порядок, закон самозбереження брав верх над всякими наказами та приписами; жадна сила вже не вдержала б хоч у рямцях дисципліни багатотисячну людську масу, що божевільно перла вперед з одною думкою — геть з цього пекла. На додаток, большевики почали густий обстріл шоси з гармат та важких ґранатометів… Ворог був, отже, зовсім близько…

По трьохгодиннім пеклі все, що пережило переправу в Білому Камені, опинилося у наступному селі — Почапах. Це було пам'ятне полудне 22 липня. У селі відразу зустріли ми друзів з нашої та інших частин. По обміні думок — наша програма була коротка і ясна — ми рішили прориватися на захід, бо попасти большевикам живими в руки нікому не хотілося.

Село прибрало небуденний вигляд: виповнене до останньої дірки вояцтвом всіх національностей і формацій та родів зброї, всіх ранґів, до генерала Вермахту включно. Стояли в селі якісь обози, артилерія, навіть декілька танків. Большевики села не обстрілювали, ані не бомбардували, лиш їхні розвідчі літаки ганяли на незвичайній висоті над селом. Ніхто їх не проганяв, бо не було чим, ні кому. Де і чи взагалі був фронт — ніхто собі не міг з'ясувати, бо частини, що збилися тут, попали сюди прерізними шляхами. Та, мабуть, ще якісь піші частини дивізії і вермахтівська піхота та артилерія десь боронилися, бо кулеметний та гарматний вогонь було чути цілком недалеко.

На катастрофу, що прийшла так нагло, реаґували різно: німці відносно спокійно, хоча з внутрішнім переконанням, що «кріґ і так авс», власовці та «гівіси» тепер тупо й байдуже гляділи на нову обстановку. Найбільш зламані були, без сумніву, галичани: ніхто не очікував, що бойовий дебют дивізії матиме такий несамовитий кінець; до природного страху за власну долю долучувався неспокій про рідних, так близьких, та так… недосяжно далеких для нас. Здавалося, що кінець уже прийшов, що він тут, перед нами, довкола нас і, ніщо вже нас перед цим трагічним кінцем не врятує. Зневіра була така загальна, така глибока, що траплялися випадки, де стрільці відбирали собі життя. Я сам був свідком, як молоденький хлопчина стрілив собі в груди, та не попав у серце; на уста вийшла кров; нещасний корчився в судоргах. Товариші поставали в розпуці над ним, не вміючи, та й не можучи, зарадити. Тут і там були випадки, де старшини та підстаршини відривали собі відзнаки, а стрільці відривали галицького льва з рукавів; бачилося таких, що вже придбали цивільне вбрання.

Населення бачило катастрофу, яка спіткала частину, з якою загал колись лучив стільки надій. Люди, непевні ще власного завтра, давали нам отверті вияви своєї симпатії. Знаходили цивільне вбрання, давали їсти виголоднілим стрільцям, що часто-густо вже по кілька днів нічого в устах не мали, ба, часто брали стрільців на переховання, як казали тоді: «поки УПА не прийде». Та не бракувало й таких, що вагалися вже, на яку ногу ступити, були й прояви ворожого наставлення, хоч село чисто українське.

Новиною для нас, які в боях на фронтах ще участи не брали, було незвичайно вороже ставлення Вермахту до наших вояків. Вермахт бачив, що на галичанах, як союзниках, завівся. Та причини цього розчарування лежали не лиш у мілітарній ділянці. Наш стрілець, на думку Вермахту, замало анґажувався у присмирюванні населення, замало гостро трактував полонених, замало спішив виконувати німецькі доручення. Коротко — німці вважали, що духово галичани належали до якогось іншого табору. Напруження було велике. Траплялися випадки, що німці галичан розстрілювали за смішні «провини».

Доволі неочікувано в загальному розгардіяші випав виступ одного старшини, прізвища не пам'ятаю, з дивізіону зв'язку. Він їздив конем по селі та збирав добровольців на прорив. Розпорошені галичани радо йшли на ці заклики і скоро назбиралося нас може з сотня на полі, край села. Вражав брак підстаршин та кулеметів. Наш поручник організував на скору руку з цієї товпи бойову одиницю. Він у коротких ясних словах схарактеризував ситуацію, як поважну, але далеко не безнадійду, заявив, що сили большевиків перед нами невеликі, йтимо разом із Вермахтом, та що успіх прориву запевнений.

Зформувавши сотню, поручник від'їхав здати звіт якомусь офіцерови з Вермахту. Поруч нас формувалися німецькі компанії, довга валка обозу готовилася теж до дороги. Коли ще батерія німецьких полевих гавбиць відкрила вогонь, здавалося, що ситуація не така то й розпачлива.

Під вечір 22 липня 1944 р. рушила наша група в силі може двох батальйонів піхоти, без важкої зброї, лиш з вогневим попертям згаданих німецьких батерій до прориву. Група посувалася у трьох лініях, з яких останню творили галичани. На нашому відтинку провід над нами мав оштуф Фрідріхс, командир нашої другої батерії, як одинокий офіцер з «фляку». Таких груп вирушило з Почап (та й, мабуть, не лиш із Почап), більше; доля нашої групи типова для всіх невдачних спроб прориву.

Наша група вступила в бій вечером 22 липня, викидаючи, без більших труднощів, большевиків з села на захід від річки, що плила попри Почапи. Настала ніч, большевицький спротив зріс, довга і рідка лінія розстрільної розірвалася в незнайомому селі. Частина вирвалася вперед, і невідомо, що з нею сталося. Їх, мабуть, розбив вогонь большевицьких ґранатометів, що в цьому моменті засипав зайняте тількищо нами село. Решта групи, в котрій був і я, закріпилася на краю села і злучилася із декількома сотнями Вермахту, що ще надійшли з Почап. Скоро вранці 23 липня ця скріплена група вирушила на дальший прорив. Галичан там було з сотня, наших старшин не було видно. Німці з нашої групи мали «Панцерфавст» і «Офенрори», кулеметів було дуже мало. Групу провадив якийсь німецький оберстлейтенант. Офіцерів назагал було мало і вони трималися гуртом.

Висипавшись із села, група якимсь неокресленим строєм ринула вперед. Назустріч нам бив скажений кулеметний вогонь з близького ліса. Ми бігли через мочари, над якими стояла густа мряка. Може саме тому большевицький вогонь був дуже нецільний. На ворожий вогонь ми майже не відповідали. Якась німецька батерія все ще промощувала нам шлях.