Читати книгу - "Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону"

Деморалізація відступаючих мас поробила явні сліди на таких, колись певних перемоги, вояках. Хоч загал вермахтівського вояцтва ще слухав приказів офіцерів, жовніри ще старалися забирати з собою військове майно, а німецькі фронтові частини ставили завзятий спротив, очевидним було, що ніхто вже не вірить у можливість успішної оборони, всім ішло тільки про спасіння власної шкури. Відворот, що тривав уже подекуди більше як рік, витиснув своє п'ятно на психіці німецького вояка. Цей вояк стратив свою найкращу прикмету, що робила його колись непереможним — віру в перемогу.

Цього ж дня зустріли ми перших розбитків із дивізійних піших полків. Вони всі оповідали одне й те саме: галичани ставили завзятий спротив, який однак, без підтримки важкої зброї, був мало ефектовний. Большевики атакували масами піхоти, танками і сотками літаків. Зокрема большевицькі гармати й ґранатомети ширили стустошення в лініях піхоти. Зачали псуватися відносини з німецькими частинами, які сподівалися від галичан невідомо чого, а тепер, під час загального відвороту, вбачали в галичанах виновників невдачі. Йшли чутки про повне розпорошення куреня фюзилєрів та сильне пощерблення 30 полку.

Наша полева артилерія ще не втягнулася у загальний хаос. По дорозі було видно, там і тут, галицькі батерії в акції. Після довших перипетій ми таки знайшли нашу тяжку батерію. Її вже досягнула вістка про загальний відворот, та нелегко було цей відворот перевести, бо брак транспортних середників був катастрофальний: батерія з чотирьох гармат та з важким «командо-геретом»[50] мала лиш одну «цуґмашину», яка тягала всі гармати по черзі. Решту «цуґмашин» мали заступити важкі тягарові авта, що надавалися до цієї цілі хіба лиш на ідеально добрій дорозі. Зрештою, тоді почало вперше бракувати і стрілен і погінних матеріялів. Адютант Еміхен, що тоді заступав пор. Камера, на становищі командира батерії старався дістати «цуґмашини» від вермахтівських частин, але ті, звичайно з усмішкою, відмовляли. Ситуація ставала прикра, бо саме минали нас останні відступаючі частини. Та в останній прямо хвилині витягнула працьовита «цуґмашина» останню гармату на добру дорогу з твердою поверхнею, і батерія поїхала на нову позицію.

Повертаючи до штабу дивізіону, ми лиш могли остаточно впевнитися, що оборону слід уважати за розбиту, і треба думати, що шлях до спасіння корпусу, а з цим і дивізії, лежить у загальному відвороті. Наш командир саме вернув зі штабу дивізії та приніс нові, алярмуючі вісті: большевицькі наступи всюди вже прибрали характер вирішної офензиви, і в жадному місці фронту не вдалося німцям задержати большевиків. На нашому відтинку большевики мали находитися на висоті Львова. Але ніхто ще тоді не думав, що події приберуть такий сумний, ба — трагічний розвій. А події тепер покотилися одна по одній. 19 липня, день після евакуації Бродів, брідський котел став трагічним фактом. Одноцільний наземний фронт уже, мабуть, ніде на північ від Карпат не існував. Цього ж дня наші радисти підслухали совєтський комунікат, у якому говорилося, між іншим, про заняття, чи «визволення», Жовкви. Катастрофа на середньому відтинку поширилася і на такий важний для нас — південний. Дні 20 і 21 липня — це дні остаточного розгрому організованих бойових одиниць у брідському кітлі. Почався хаос, незорганізований відступ, кожний думав уже лиш про себе. Розліталися рештки сотень і батерій, артилеристи висаджували гармати, або робили їх неужиточними. Вражав страшний брак офіцерів, їх прямо не було видно. Заникало з такою колись гордістю нашиване срібло на ковнірах і нараменниках. Були випадки, що стрільці кидали зброю. «Континґентові» добровольці розпочали «демобілізуватися» на власну руку. Змішувалися галичани з німецькими частинами, які поволі теж зачинали тратити організовані форми. Маси божевільних від переляку «власовців» і різних «гівісів» кинулись коміть головою тікати, куди несли очі.

А над цим усім роями літали совєтські літаки та сіяли з кулеметів, бортових гармат, кидали дрібні бомби, часто ручні ґранати. В ночі з 21 на 22 липня зформувався головний напрям відвороту — на Золочів. Чи це лиш ця товпа, — бо частиною цього вже не можна було назвати, де я був — вибрала собі чомусь таку дорогу, чи це сталося наслідком непоінформування старшин, які й так тоді почали тратити вплив на різношерстну, позбирану з усіх частин, вояцьку масу — важко сказати. Факт одначе, що Золочів тоді вже був занятий большевиками. Та ми йшли, подекуди ще навіть їхали, битим асфальтованим шляхом, хоч бомбардовані, але ще без перешкод зі сторони наземних військ ворога, з Ожидова на Золочів.

Перед нами простяглося село Білий Камінь. Збомбардоване дослівно в 100 %. Ні душі з цивільного населення. Товпи відступаючого Вермахту, якась артилерія, гармати без коней і коні без гармат. Чорні «гівіси», якісь казахи, чи калмики, коміть головою гонять вперед. Власовці, галичани, німці — все вимішане з собою у смішний спосіб. Нема ладу, дисципліни, порядку — панує хаос, безладдя, юрба пре вперед — вперед, бо хто остане, того чекає смерть або неволя…

Через село пливе річка. Через річку, властиво потічок, веде дерев'яний мостик. Оцей мостик і церква — одинокі зацілілі об'єкти в Білому Камені. Цей міст має свою сумну славу. І тому думки всіх кружляють довкола питання: вспіємо перейти річку, заки з'являться совєтські літаки, чи ні?

Перед мостом дорога та простір по обох її боках завалений возами, автами, артилерією, чи, просто, людьми. Якийсь молодий оберлейтенант з автоматом пробує навести порядок. Кричить, аж охрип, очі з лоба лізуть, стріляє раз-по-раз у повітря. Слухали може німці, може й галичани, але не «власовці», не «гівіси». Все пре силоміць, вивертає вози, гармати, пхається, коні падають під авта, що не здержуються, їдуть через них, ламають їм кости. Потік авт, возів, гармат, людських голів — суне через марний, дерев'яний хиткий місток. Не поможе ніщо, ніяка сила, не поможе і оберлейтенант з автоматом. Потік пливе, кріпне, розростається. І тут, у розгарі переправи, появляються літаки…

Не буду тратити часу на опис цього, що діялося тепер над річкою та на самому мості. Це можна собі уявити, хоч і не легко це зробити комусь, що сам подібного не пережив. Почався стиск, колотнеча, хаос. Ці, що перейшли вже міст, не могли втікати, бо дорога перед ними була забита цими, що переїхали міст скоріше, а з обох боків її густо стояли будинки, властиво їх рештки; ці, що були на мості, зі шкури вилазили, щоб його чимскорше покинути; лізли переднім на голови й плечі; тріщали вози, переверталися авта, ставали дибка коні; та справжнє пекло мали ті, що стояли перед самим мостом в очікуванні