Читати книгу - "Солодка Даруся"

І, о, чудо: Цвичок відмовився від звичних своїх мандрів. Клепав дримби і передавав кимсь на базар у Косів чи в Кути, але сам рідко коли відлучався від Дарусі. Тепер боявся, щоб її не сполошили ці злі і недобрі люди, яких судьба нещасного подеколи займала гостріше, ніж своя, власна.

Коли Іван ішов до когось на деньку, брав із собою Дарусю, садовив у тінь, давав лущити квасолю чи кукурудзу, а сам колов дрова чи косив, чи закладав вориння, і руки йому співали без музики.

...Але це таки правда, що нікому так не є погано, як нашим ворогам, коли нам добре.

Тоді ні пристрілу, ні ворожби не треба. Був би один-одніський язик, що вміє в роті обертатися, а решту — люди докладуть...

— Ви чули, Марійо... Чи то пси, оті, що ходять за Дарусею на цвинтар, чи то самі вовки виють ночами з її хати. Ці двоє дурних і вечеряють за столом разом з псами. Волосся дибки стає на голові.

— А ви, злотна Варварко, не ходіть під чужими стінами і вовки вам не будуть причуватися. Тримайтеся своєї господарки. Там є що вчути не менш інтересне. А на калік не наговорюйте. Навіть, як вони із псами вечеряють, то що із того? Вони ж не із вашої миски їжу беруть.

— Та там світла ніколи не видко! Та вони в одній постелі з псами сплять, двоє дурних. Ой, кумо, буду міліцію кликати.

— Але ж до вас пси не навідуються, то нащо вам міліція?

— Для справедливости.

— Чули'сте, кумку, нечиста сила в селі завелася. На цвинтарі і в Дарусиній хаті. Відколи Іван Цвичок пристав жити до неї, то так і нечиста сила вселилася межи люде...

— А що та нечиста сила, робить, Василинко, що вам спокою не дає?

— Що робить... Солодку Дарусю підмінила. А як ціле село попідміняє?!

— Ой, кумко, відей, нема на світі такої сили, що могла би вас підмінити...

— Гріхи... усе гріхи, куме... неспокутані гріхи і сльози вмерлих... Але чого чужі гріхи мають на нас падати?

— Та але на вас ніяка бола не впала, кумо, то чого ви так печетеся?!

— Бо не знаю, що там діється у тій проклятій хаті, а я жию по сусідству. Так що печуся задля свого спокою і справедливости.

...O-O-O... He тільки люди, але й сатана нервує, коли комусь добре трохи довше, ніж собі планує сатана.

Навіть у сатанинські плани вносять корекцію прості люди, що вірять у Бога, говіють і постять, вчать дітей послуху і отченашу, поминають мертвих і дбають про майбутнє своїх дітей.

Ні-ні, жоден сатана не має такої сили, як прості люди у час заздрості, ненависті і помсти...

...І якогось то дня викликали Івана Цвичка в сільраду.

Набундючений голова вивалювався із-за столу, як із низького чавуна завелика кулеша.

Дільничний міліціонер Степан раз по раз припліскував рукою кобуру на штанах, нібито щоразу пересвідчувався, чи зброя на місці.

А під стіною, низько схиливши голову над паперами, сиділа секретарка сільради Дуся, безперестанно шморгаючи застудженим серед літа носом.

Голова постукав пальцями по столі, підкрутив вус так, ніби хотів з нього скрутити цигарку, і дивлячись попри Цвичка, запитав:

— Так що там у вас, Іване, відбувається ночами?

Іван стояв коло самих дверей і м'яв капелюх. Сказати, що він був переляканий, не скажеш. Але й сказати, що був спокійний — іще твердіше не скажеш. Очевидно, він думав, але думав повільно.

Довге Іванове думання — воно й не дивне для тих, хто його збирався зараз протоколювати: Цвичок у сільраді числився серед дурнуватих, бо окрім того, що пристав до дурної Дарусі, він ще й дримби робить з таким завзяттям, як нормальні люди уліті роблять сіно чи взимку — дітей, завжди говорить голосно — на другий кут села чути, а як скаже — витримати плювок в очі легше, ніж таке чути... Та Боже мій! Він мав так багато ознак придуркуватого, що можна було б і не церемонитися з ним. Але ж радянська влада справедлива: для неї всі рівні. І перед законом всі рівні. Це поміж людьми Цвичок дурний, а довідки із психушки у нього нема. Так що закон застосовний до нього, як і до будь-кого іншого. Отак!

...Іван не знав системи Станіславського, але мовчав довго. Довше, ніж мовчать в останній сцені «Ревізора». Тоді сів навпроти голови, перехилився через стіл — і тихо, не схоже на себе, дуже тихо, заторохтів прирослим язиком:

— Скажіть мені, пане голово, нащо я вам здався у вашій сільраді? Ви думаєте, що я не сповна розуму, а я лиш не сповна щастя. Але я ні на чиїй шиї не сиджу... нікого не пограбував, вікон не побив, у селі не надебоширив, дівку ані одну не звів. Мені скоро п'ятдесятка. У армію мене брати не будете... так що не було чого мене в сільраду кликати. А що своєї хати не маю, то нащо ви такі розумні і ваша влада така розумна забрали мамину хату, коли вона вмерла від побоїв на МГБ, а мене по людях пустили?

— Це не до діла, Іване! — перебив його Степан. — І ми твою маму не били, а хату не забирали.

— Такі, як ви забирали... А людину можна бити не лиш буками! І все це до діла. То чого ви мене сюда викликали?! Видко, у вас більше нема в селі роботи, як чіплятися до каліки. Так що кажіть скоренько, що хочете з мене, бо в мене господарка стоїть без рук. Вам фірами-підводами усього до хати возять з ферми, а я своїм мозолем заробляю, аби прогодуватися самому і сироту Дарусю прогодувати.

Зварений для борщу буряк має менш багровий колір, ніж у цю мить мало лице голови сільради:

— Що ти тут, дурню, язик розпускаєш? Зараз тебе на п'ятнадцять суток на міліцію заберемо — то там порозказуєш...

— Що вже порозказую — то порозказую... І за тебе, Штефане, порозказую, як ти п'яний за чужими молодицями з револьвером гонишся... і як твоя жінка самогонку варить з колгоспного цукру... можеш не сумліватися... Іван усе розкаже... — Іван скочив з крісла, різко пустивши його під самі двері. — Що вам, бугаї, від