Читати книгу - "Постріл"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Шнира й Фургон поспішили це зробити.
— Даремно ти їх так відпустив, — сказав Генка.
— У куток поставити?
— Гнати зі школи до чортової мами!
— Усіх повиключаємо, сам Генка залишиться, — всміхнувся Миша.
15
Юра вийшов на вулицю, Валентина не було. Правда, ще тільки пів на першу, але все одно Юра нервував.
Вийшла зі школи Люда з дівчатами, хлопці подалися на спортивний майданчик, Миша й Генка приєдналися до тих, хто грав у італійську гилку.
Юра глянув на годинник. Чорт забирай! За чверть о першій!
Люда походжала по двору з подругою. Юра не спускав з неї очей: якщо вона спробує повернутися в школу, він будь-що затримає її до Валентинового приходу, залишить з Валентином і в цей час покладе ключі.
Валентин Валентинович прибув за десять о першій.
Юра рушив йому назустріч.
— Ну як?
— Усе гаразд, — весело відповів Валентин Валентинович, повертаючи Юрі ключі.
— Якщо можна, затримайте Люду на кілька хвилин.
— Це потрібно?
— Потрібно.
Валентин Валентинович підійшов до Люди, привітався, познайомився з подругою…
Юра ввійшов у школу, зійшов сходами, коридор був порожній, поклав ключі в Людин портфель, засунув портфель на місце.
Тепер його страхи здавалися смішними. Ідіот, психопат, істерик, панікер! Як весело і впевнено тримався Валентин Валентинович! Так, людина.
На останньому уроці Миша оголосив, що сьогодні засідання учкому. Всі члени учкому мають бути; можуть лишитися й бажаючі.
Юра не був ні членом учкому, ні бажаючим лишитися. Та після занять, збираючи книжки коло своєї клітки, він почув, як один хлопець сказав іншому:
— Я залишусь на учкомі.
— А що буде?
— Хтось у когось щось поцупив з клітки.
Юра скам'янів. Втім, якщо про нього, то чому його не викликали?
До кліток підійшли Миша з Генкою.
Миша якось дивно глянув на Юру, а Генка сказав:
— Між іншим, і тобі не завадить залишитися на учкомі.
— Навіщо? — із завмерлим серцем запитав Юра: боявся, що зараз він почує про портфель.
Та Генка сказав тільки:
— І тебе стосується.
Юра знизав плечима:
— Не розумію.
— Там зрозумієш!
У червоному кутку було задушно, натовпилося багато учнів. Тягло на вулицю. Миша квапив Генку:
— Давай, що в тебе, тільки коротко!
— Диспут про міщанство нічого не дав, — сказав Генка. — Обивательщина нас захльостує, негативні явища множаться. Відомий усім Вітька Буров, злодійське прізвисько Альфонс Доде, все ще розбещує учнів молодших класів, а ми ніяк не реагуємо. Є й інші факти, зовсім свіжі, — він глянув на Юру, — але про них потім…
Чекати, нудитися дві години, поки дійдуть до нього? Ні, нехай вже одразу!
— Чому потім? Кажіть зараз! — сказав Юра.
— Устигнеш! Отож продовжую, — Генка вийняв із сумки зошит у коленкоровій обкладинці. — Зараз я прочитаю вірші, які пишуть учні шостого класу — до речі, піонери. — Генка погортав зошит. — Ось: «Розы тогда расцветали и пели тогда соловьи, когда мы друг друга узнали, то были счастливые дни». Далі! «Пускай другую ты ласкаешь, такую гордую, как я, но, может, счастье потеряешь и вспомнишь обо мне тогда». Це пише учениця радянської школи і піонерка… — Генка погортав ще кілька сторінок. — «Ты не знаешь, что я тайно страдаю, ты не знаешь, что я тайно люблю, к тебе подойти я не смею, люблю, но сказать не могу»… А ось іще: «Вспомни минувшие годы, вспомни минувшие дни, вспомни денек тот веселый, когда познакомились мы». Мало? Будь ласка: «Не плачь, когда крылом могучим твой горизонт тоска затмит, не верь ты этим грозным тучам, за ними солнышко блестит». І малюнок.
У зошиті старанно було намальовано серце, простромлене стрілою.
— Зоя Новикова, це твої вірші? Ти їх написала?
— Я їх не писала, а переписала, — відповіла Зоя Новикова, гарненька дівчинка з навислим на чоло чубчиком.
— У кого?
— Не скажу.
— Як так не скажеш?
— Так, не скажу.
— Ми хочемо знати, хто в школі поширює цю вульгарність.
— А я все одно не скажу.
— Отже, ти приховуєш паскудників і міщан і сама міщанка.
— Я не міщанка, просто в мене був поганий настрій, і я переписала.
— Поганий настрій? — здивувався Генка. — Адже ти піонерка! Хіба в тебе може бути поганий настрій?
— А як тобі поставлять «ензе», в тебе гарний настрій? — запитала Зіна Круглова.
— Я комсомолець, і в мене завжди гарний настрій.
— Годі губами шльопати! — сказав Яша Полонський.
— Генку, звідки в тебе цей зошит? — запитав Миша.
— Це не має значення.
— Зою, ти давала Генці зошит?
— Ні! Його витягли з моєї клітки. Хто витяг, не знаю, хоч і підозрюю.
Юрі на мить відлягло од серця — ось, виявляється, про що йдеться!
— Кого підозрюєм? — запитав Миша.
— Не скажу, — відказала Зоя Новикова.
— Але ти стверджуєш, що зошит витягли з клітки. Наполягаєш на цьому?
— Стверджую й наполягаю.
— Подумай, згадай, може, ти комусь його давала?
— Нікому не давала, його в мене витягли з клітки.
Щоразу, коли вимовляли слово «клітка», Юру мовби обдавало жаром, наче йшлося про нього самого… Може, ще скажуть. Напевно скажуть. Їхня манера! Спершу розпечуть атмосферу цим випадком, а потім перейдуть до нього. Якщо за те, що витягли віршики, оголосять догану, то за ключі…
Тут вони розіграються.
Справа чимдалі повертала на гірше.
Генка сказав:
— Зошит мені дала Лара Усова.
— Так я й знала! — тріумфуюче оголосила Зоя.
Усі дивилися на Лару, чорняву дівчинку з вузько поставленими очима.
— Як до тебе потрапив цей зошит?
Потупивши очі, Лара мовчала.
— Ти мені сказала, що тобі дала Зоя, так? — запитав Генка.
Лара мовчала.
— Украла?
— Я випадково, помилково, — прошепотіла Лара, — наші клітки поряд.
— Чому назад не поклала?
Лара мовчала.
— Навіщо Генці віддала?
Лара кинула на Генку меткий погляд, але нічого не відповіла.
— Ні, скажи! — наполягав Генка. — Я що, просив тебе? Відповідай!.. Адже ти сама підійшла до мене й сказала: ось Зоя написала вірші, почитай, для стінгазети… Так ти сказала чи не так? Відповідай!
Лара мовчала.
Генка спалахнув:
— Мало того, що крадеш! Ти ще й обдурюєш!
Лара почала схлипувати.
— Реви, реви голосніше! — сказав Генка. — Злочинці завжди несамовито лементують, це допомагає.
«Чорт забирай, — сумовито подумав Юра, — швидше б вони кінчали з цим».
— Як вирішимо? — запитав Миша.
— Ларі бойкот на сім днів, — запропонувала Зіна.
— А Генці?
— А мені за що? — схопився Генка.
— Читаєш чужі щоденники.
— Ні, зачекай, — захвилювався Генка, — не можна, знаєш, так, ні з того ні з сього… «Що Генці?» У чому мій злочин?
— Повторюю: читаєш чужі щоденники.
— Але ж мені його дали, сказали: подивись для стінгазети. Я не знав, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Постріл», після закриття браузера.