Читати книгу - "Постріл"

— Яка в тебе тема?

— Селянство в зображенні Тургенєва.

— Вона тобі не подобається? Чому?

— Селянство треба вивчати не в кріпосника Тургенєва.

— Тургенєв був проти кріпацтва, — зауважила Зіна Круглова.

— Все одно! Література повинна пояснювати історію з правильних ідейних позицій.

— Література не пояснює історію, а виховує людину, — сказала Зіна Круглова.

— Зараз не диспут, — втрутився Віктор Григорович. — працюйте! Тема за тобою, Петров. Можеш викласти в ній свої погляди.

Тиша повернула Юру до гірких роздумів. Наближалася перерва, а рівно об одинадцятій він має винести Валентинові ключі.

Треба було одразу відмовитися. Категорично! Не мимрити, не канючити. На очах у всієї школи відкрити чужий портфель, узяти ключі — він що, з глузду з'їхав чи вважає його заплішеним дурнем?

Не виходити! Сказати потім, що були зачинені двері. Або вийти й сказати, що в коридорі були учні, і пін не зміг узяти ключі. Або ще краще: не було портфеля в клітці, Люда взяла його в клас. Думка!.. Втім, Валентин напевне скаже: «Гаразд, зроби це завтра». Ні, ні, ні! На таку авантюру він не піде. Виженуть зі школи. За місяць до закінчення, ні, красненько дякую! Звичайно, якщо його спіймають, можна збрехати: хотів покласти в Людин портфель записку, Люда виручить, підтвердить… І все-таки треба пояснювати, виправдовуватися; вони сидітимуть на учкомі з кам'яними обличчями, питатимуть, допитуватимуться, читатимуть нотації… Навіть якщо в школі все обійдеться, то невідомо, як складеться у Валентина. Зайде в дім, а тут з'явиться Ольга Дмитрівна. Не повірить же вона, що він заліз через вікно пожежною драбиною.

Продзвенів дзвінок. Юра вийшов у коридор, глянув на клітки.

Клітками називали стелажі, поділені на відкриті ящики, над кожним — папірець з прізвищем власника. Сюди складали книжки, зошити, креслення, особисті речі; клітки недоторканні, взяти щось, навіть заглянути в чужу клітку вважали злочином.

Юра наблизився до свого ящика, вдав, що перебирає там щось, поглядом примірився до Людиної клітки: досить простягнути руку, щоб узяти її портфель. Портфель відкритий. Люда не защепнула його, просто втиснула в ящик.

По коридору бігали учні, юрмилися біля кооперативу — столика, на якому розкладено зошити, олівці, ручки, чорнильниці, лінійки, циркулі, транспортери, гумки.

Один із шкільних анахронізмів, що їх так зневажав Юра, кооператив зберігся з донепівських часів, коли зошити й олівці добувалися з великими труднощами і розподілялися учкомом. Тепер усе можна купити в будь-якому магазині — там великий вибір, хоч і на копійку-дві дорожче. Але кооператив лишився: не треба, бач, купувати в непманів і тим підтримувати приватний капітал, а головне — традиція, яку треба зберегти у всій її. чистоті й недоторканості.

Як набридло! Одне й те ж з року в рік, з класу в клас. Таке неподобство! Валентин затіває безглузду історію, але в ній хоча б прозирає особистість, індивідуальність; він не боїться ввійти в чужу квартиру, покласти набір; він виріс в інший час — у той далекий час влаштовували маскаради, жартували, містифікували й нічого не боялися. Чому ж він, Юра, має жити за чужими для нього законами? На диспуті він декларував свою незалежність, своє бажання бути самим собою. Отож він і буде самим собою. Його приятель закоханий, хоче зробити подарунок, робить у не зовсім звичній жартівливій формі. Що тут ганебного?

Пролунав дзвінок. Усі потяглися в класи й кабінети. Коридор збезлюднів.

Юра вийняв з клітки портфель, відкрив, видобув ключі, один великий, другий маленький для французького замка, поклав у кишеню, поставив портфель у ящик і спустився сходами.

На першому поверсі біля вішалки здибався з Сашою Панкратовим.

— Ти куди? — запитав Саша.

На рукаві в нього була червона пов'язка — знак чергового по школі. В іншій ситуації Юра не звернув би уваги на цю дрібноту, хоч і з червоною пов'язкою на рукаві. Але страх ще не минув і він розгублено промимрив:

— Я вийду на хвилинку, віддам батькові ключ від квартири, свій він загубив. Зараз повернуся.

Валентин Валентинович уже чекав на нього. Юра передав ключі.

— Коли у вас обід?

— З дванадцятої до першої.

— За чверть о першій я поверну ключі.

— Тільки не запізнюйтесь, бо зачинять двері.

— Не турбуйся; може, прийду раніше.

— Це було б дуже добре.

— Поки що!

— Поки що!

На дверях стояв Саша Панкратов. Ідіот!

— Ти чого тут стовбичиш?

— Замкнути двері.

— Я можу зробити це сам.

Юра зайшов у школу. Саша замкнув двері. Попереду — дві години томливого чекання. Треба робити фізику, але Юра пішов в історичний, там була Люда: чи не вийде вона до своєї клітки, раптом знадобиться портфель…

Люда конспектувала, з кабінету не виходила.

Дзвінок провістив велику перерву.

Вигукуючи: «Розподіл! Розподіл!», усі висипали в коридор, помчали вниз сходами, шалено загрюкали кулаками в зачинені двері їдальні: «Розподіл — відчиняй!..»

Яша Полонський прокричав:

Девочки-прелестиицы,

Не ломайте лестницы!

Мальчпки-соколики,

Берегите столики!

Двері відчинились. Розштовхуючи один одного учні ввірвалися в їдальню, всілися за довгі, криті клейонкою столи. На кінці стола — каструля з супом, по краях — алюмінієві миски й ложки, в середині — таріль зі скибками чорного хліба, його одразу ж розхапали, кожен хотів дістати окраєць… Юра вийшов з класу за Людою.

Люда вийняла з клітки портфель, сунула в нього зошити, поклала назад. Слава богові! Тепер візьме його тільки після обіду…

Єдиною прикрасою їдальні був плакат: «Добре пережована страва йде на користь». Внизу олівцем було написано: «Що таке користь?»

Хлопці гримотіли ложками по столу:

— Розподіл — розподіляй!

Яша Полонський став на лаву:

Перестаньте шуметь!

Бросьте разговаривать!

Пищу надо переваривать.

Тише — эти, ша — и те!

Вы жевать мешаете!

Чергові в халатах насипали суп у миски. Кит великим кухонним ножем розрізував на листі млинчастий пиріг.

— Що це таке? — Юра гидливо тицьнув виделкою пиріг.

— Млинчастий пиріг.

— А де м'ясо?

— Воно з кашею.

Юра відсунув миску.

— Казна-що, загорнуте в гидоту!

— Ти, певно, лободу пополам із соломою не жер? — запитав Генка.

— Вибач, не їв ні соломи, ні сіна.

— Не добитий контрик! — кинув йому вслід Генка.

Учні гримотіли ложками по столу:

— Добавки! Добавки!

Миша гукнув Шниру й Фургона:

— Панфілов! Зимін!

Вони підійшли.

— Адже ви знали, що фінка не моя, а Вітьчина. Чого мовчали?

І цього разу Шнира й Фургон мовчали. Що вони могли сказати?

— Незрозуміло, в які ігри ви з ним граєте? — запитав Генка. — Він удвічі старший за вас. Бенкетуєте разом. На який кошт? Крадете?

— А ти бачив? — осмілів Шнира.

— Боягузи ви нещасні, — сказав Миша, — ще раз зрадите, ми з