Читати книгу - "Республіка Шкід"

— Ого! Спектакль? Це лафа!

— Засохни, Мамочко! Діло буде! — пролунали вигуки.

Робота закипіла.

Надходили свята, і тому Міра Борисівна з місця в кар'єр взялася до діла. Навіть свій вільний час вона проводила в Шкіді.

Відразу ж підібрали п'єси. Взяли «Скупого рицаря» і уривки з «Бориса Годунова». Увечері, зібравшись у класі, влаштовували репетиції.

Япончик, який розучив два монологи царя Бориса, виходив на середину класу й відкривав трагедію. Але як тільки монолог підходив до вигуку:

І хлопчики скривавлені в очах… —

Япончик торопів. Темперамент зникав, і він, якось заплітаючись, докінчував:

І хлопчики скриватії в очах…

Тоді лунав м'який, але рішучий вигук Міри Борисівни:

— Єончик… Знову не так!..

Єончик мало не плакав і починав з початку. Зрештою він добився свого. В репетиціях і в рухливих іграх, які влаштовувала невтомна Міра, як звали її вихованці, минали довгі шкідські вечори.

Хлопці більше й більше зближалися з вихователькою і незабаром так її полюбили, що в дні, коли вона не була черговою, шкідці по-справжньому сумували. Тільки-но, було, побачать її кожушок і м'яку оренбурзьку шаль, і вся Шкіда миттю наповнювалася криками:

— Міра прийшла!

День спектаклю був тріумфом Міри Борисівни.

Грали хлопці з піднесенням.

То був найкращий у школі вечір, а після програми шкідці зробили сюрприз.

На сцену вийшов Янкель — його одностайно обрали на конферансьє, — повідомив про додаткову програму, яку учні приготували від себе на честь своєї виховательки, і прочитав вітальний вірш:

Скінчивши наш перший великий спектакль,

Ми бачимо всі: його мало.

Вшануємо Міру Борисівну Штак,

Що в Шкіді театр заснувала.

З цього дня дружба ще більше зміцніла, але одного разу в середині зими Міра прийшла і, ніяковіючи, сказала, що вона одружується і виїздить з Пітера. Шкода було розлучатися, однак довелося примиритись, і весела вчителька в солдатському кожушку назавжди зникла з Шкідської республіки, лишивши на пам'ять про себе знайому білетерку в «Сплендід Паласі», яка щотижня пропускала в кіно двох вихованців Міри — Янкеля і Японця.

Такі були ці дві виховательки, що зуміли серед дефективних дітей заронити любов до навчання і прихильність до себе. Їх любила вся школа.

А от Амебку Шкіда незлюбила, хоч, може, він був і непоганий викладач.

Амебка — чоловік середнього віку, з некрасивою статурою, з вузьким мавпячим лобом — викладав природознавство. Свою дисципліну він гаряче любив і всіляко намагався притупити цю любов і учням, але це вдавалося йому нелегко. Хлопці ненавиділи природознавство, ненавиділи й Амебку.

Амебка був надто похмурий, схильний до педантизму, а Шкіда таких не любила. У класі йде урок.

Амебка захоплено розповідає про мікроорганізми. Рантом він помічає, що остання парта, де сидить Єонін, не слухає його. Він вживає заходів:

— Єонін, пересядь на першу парту.

— Чого? — дивується Япончик.

— Єонін, пересядь на першу парту.

— Та мені й тут добре.

— Пересядь на першу парту.

— Та чого ви причепилися? — спалахує Японець, але у відповідь чує той самий монотонний наказ:

— Пересядь на першу парту.

— Не сяду. Халдей нещасний! — озлоблено кричить Єонін.

Амебка деякий час думає, а тоді починає все з початку:

— Єонін, вийди геть з класу.

— А за що це?

— Вийди геть з класу.

— Та за що ж?

— Вийди геть з класу.

Єонін озлобляється і вже люто тупає ногами. Кнопка його носа червоніє, очі наливаються кров'ю.

— Єонін, вийди геть з класу, — спокійно повторює Амебка, і тоді Японець вибухає лайкою:

— Амебка! Халдей триклятий! Чого причепився, довбешка дерев'яна!

Амебка спокійно слухає до кіпця й каже:

— Єонін, ти сьогодні митимеш убиральні.

На цьому обидві сторони примиряються.

Ось за такий жахливий спокій і не любили Амебку шкідці. Однак людина він був чесна, його побоювались і поважали.

Але найяскравішими постатями, найкращими вихователями, на яких трималася школа, були двоє халдеїв: Сашкець і Костець, дядя Сашко і дядя Кость, Олмикпоп і Костолмед, а по-простому Олександр Миколайович Попов і Костянтин Олександрович Меденников.

Обидва прийшли майже одночасно і відразу ж спрацювалися. Сашкець — невисокий, бадьорий, літній вихователь. Високий лоб і маленька лисина. На носі пенсію з розколотим скельцем. Невелика чорна борідка, сам спритний, жвавий. Величезний, невичерпний запас енергії, сили, знань і досвіду.

Сашкеця у перші дні незлюбили.

Як тільки з'явилася його кремезна маленька постать у потертій шкіряній куртці, шкідці почали його цькувати.

На перервах гурт башибузуків бігав за ним і на всі лади виспівував усілякі куплети, що склали старшокласники:

Є у нас один грибок,

Мов трухлявенький пеньок,

Не блоха він і не клоп,

Він горбатий Олмикпоп…

— Гей, Сашкець, Олмикпоп! — надривалися хлопці, смикаючи його за поли куртки, але Сашкець ніби й не чув нічого.

Перед самісіньким носом у нього зупинялися групами хлопці і, нахабно дивлячись на його порвані й сяк-так залатані чоботи, співали тут же складений експромт:

Чобітки у дяді Саші

Вже давненько просять каші…

Бували хвилини, коли вихователь втрачав спокій, тоді він рвучко повертався до того, хто його дратував, але одразу брав себе в руки, всміхався і сварився пальцем:

— Ти гляди мені, мудрагель…

Мудрагель — теж стало одним з багатьох його прізвиськ.

Одначе скоро цькування припинилося. Новачок, виявилося, був сильніший за вихованців, не злякався випробування. Витримка його сподобалася хлопцям. Сашкеця визнали справжнім вихователем.

Він був по-виховательському суворий, але знав міру. Ніякі пустощі не минали для хлопців без наслідків, проте не завжди винні діставали покарання. Сашкець уважно розбирав кожен вчинок і тільки після того або карав винного, або відпускав його, прочитавши добру одповідь.

Він не потурав нікому, був нещадний і суворий тільки до тих, хто погано вчився з його дисципліни — російської історії. Тут він не знав ніякої делікатності, і ледарі дорого платили за свою неуважність та небажання вчитися.

Час минав. Дедалі більше й більше зживалися хлопці з Олмикпопом, і скоро з'ясувалося, що він не тільки чудовий вихователь, але й добрий товариш.

Старші хлопці по вечорах почали настійливо закликати до себе Олмикпопа, бо з ним можна було дуже добре й багато про що поговорити. Часто після вечірнього чаю Олмикпоп приходив до них, умощувався на парту і, горблячись, поблискуючи розколотим пенсне, розповідав — то анекдот, то що-небудь про останні міжнародні події, а то згадає якийсь епізод із свого шкільного або студентського життя, посперечається з хлопцями про Маяковського, про Блока, розкаже, як вони видавали в гімназії підпільний журнал або як він