Читати книгу - "Людолови Том 1"

— Знатимеш, як кусатися! — гримнув він і, знявши ремінь, одним рухом спустив Свенціцькому штани.

Свенціцький звивався, як вуж. Кричати він не міг, та й ніхто не почув би його в степу. Він задихався в козацьких штанах.

А Корж з насолодою шмагав підпанка, методично вкриваючи червоними смугами його випещений білий зад. Кінець кінцем розтис він коліна.

— А тепер тікай і пам'ятай, що з козаком краще не заводитись. Сьогодні дав тобі, як хлопчиськові, а іншим разом і шаблею почастую, — сказав він, спокійно застібаючи ремінь.

Свенціцький увесь дрижав з болю і безсилої люті. Обличчя йому сполотніло, по щоках текли сльози, а вуха палали, наче з них здерли шкіру.

— Я тобі… Я тобі теж пригадаю!.. Лайдаче! Хлопе смердючий! — верещав він, відбігши подалі і тремтячими руками підбираючи штани. — Я тобі!.. Я!..

— Не бреши, цуценя, бо буде гірше, — посварився йому Корж кулаком.

І спокійно подався за хурою.

Задихаючись з люті й сліз, вбіг Свенціцький до пана Бжеського. Пан Бжеський сполотнів.

— Що!.. Що таке?! — скрикнув він. — Пожежа?.. Татари?..

— Пане! Вельможний пане! Це бунт! Це — чортзна-що! — кинувся до нього Свенціцький. — Благаю в пана оборони! Його треба скарати на горло! На палю його!

— Кого на палю? Стій, Янеку! Кажи до пуття!

Тремтячи від скаженої люті, Янек розповів усе, затаївши тільки те, як Корж скинув з нього штани. Але, замість співчуття, Бжеський зареготався, і відгуки його реготу гучно пролунали тихими покоями пана пробоща.

— О, сміховище! Ой, Єзус-Маріє! Дорого б я дав, щоб побачити таке видовисько! — не вгавав пан Бжеський; і його гладке черево коливалось під кунтушем, як тісто в діжі.

— Але ж, пане, — надсаджувався Свенціцький, — адже ж я єстем шляхтич, і таку образу можна змити тільки кров'ю. Невже пан мене не оборонить?

— Так ти кажеш — ременем? І голову між колінами? Ото козарлюга! І ти навіть не міг крикнути?

— Добре панові сміятися, — пікнув Свенціцький крізь сльози. — Я до пана, як до рідного батька, а пан… А що буде з вельможним паном, як вони кинуться на пана? Це ж звірі, хижаки! І ми в цій пустелі, як курчата в їх пазурах.

Свенціцький висловив те, що не вперше спадало на думку гордовитому панові. Він раптом урвав свій регіт і поклав руку на Янекове плече.

— Ти маєш рацію, дитино моя. Я цього так не лишу. Не можу лишити, — виправився він. — Я не можу втратити свого магнатського авторитету, — отже, й твого, як мого управителя. Поклич Ровіцького і заспокойся.

Янек вдячно припав до рук пана Рогмунда і, незважаючи на гострий біль, кинувся до Ровіцького. Ровіцький хропів у сінниці п'яний як мрець. І тільки тоді, коли Янек вилляв на його голову цебро холодної води з криниці, підвівся на нетверді ноги і, гикаючи та відпльовуючись, пішов до пана.

Що казав йому пан Бжеський, Янек не знав. Він заховався до своєї комірки і, стогнучи та зітхаючи, намагався скинути штани, але справа була надзвичайно складна. Тканина присохла до напухлих рубців, завдаючи йому нестерпного болю. Стара ключниця пана пробоща почула його стогін. Не постукавши, ввійшла вона до Янека і з жахом сплеснула в долоні.

— Янеку, що тобі?! — кинулась вона до пана управителя, що засоромлено силувався заховати свій побитий зад. — Та чого ти, дурненький, ховаєшся?

І стільки добрості було в бабусиному тоні, що Янек голосно розридався. Охкаючи і зітхаючи принесла вона олії, помастила йому рани, накрила листом подорожника і перев'язала шматком полотна із старої сорочки пана пробоща.

— Покарав тебе бог, сиротинко, — приказувала бабуся, вкладаючи його в ліжко. — Ніколи не чіпай козака.

І Янек надто пізно зрозумів, що справді перехопив через край.

На майдані юрбилися козаки й поспільство.

Була тиха й прозора година, коли стовпами тягнуться по дорозі тіні і в рожевій куряві повертається додому череда. На трави падала роса. Хрущі гули в тополях, і було тихо-тихо, як буває тільки надвечір, коли замовкнуть звуки дня, а звуки ночі ще не народяться в росяній прохолоді…

На колодах біля церкви сиділо кілька дідів. Парубки оточили їх щільним гуртом, а Корж, пихкаючи люлькою і ховаючи усмішку в чорних, як дьоготь, вусах, в сотий раз розповідав, як наклав він Соплі повний зад. Старі тихо сміялися беззубими ротами, а парубки аж за боки бралися з реготу.

— От здорово, панове! Так йому й треба! Хай не чіпляється!

— Так ти кажеш — ременем? — повторював крізь сльози Максим-коваль.

— Атож!

— Як кота, що напакостив у хаті?

— Носом між ноги! Хай поцілує козацьку матню!

І веселий гучний регіт котився майданом і згасав у далеких левадах між вербами.

І ніхто не помітив, звідки виринув гладкий Ровіцький і, трохи похитуючись та оглядаючись на свій почет із кремезних литвинів, озброєних здоровими шаблями і ломаками, наблизився до козаків.

— Хто тут є Данило Корж? — спитав він ламаною мовою, намагаючись твердо триматися на хитких від хмелю ногах.

— Хто тут є Данило Корж? — спитав він ламаною мовою, намагаючись твердо триматися на хитких від хмелю ногах.

— Я Данило Корж, — відповів той, виймаючи з рота люльку і спльовуючи.

— Ступай до ясновельможного пана.

— А що я забув у твого пана, щоб бігти до нього надвечір? — відповів Корж запитанням.

— Як відповідаєш, лайдаче! — спалахнув Ровіцький. забуваючи накази пана пробоща. — За образу й побої вельможного шляхтича пан викликає тебе на суд!

Парубки зацікавлено з'юрбилися навколо, ніби очікували нової розваги, але Корж спокійно глянув на скляні від хмелю очі Ровіцького і відповів стримано й серйозно:

— Я піду на суд, коли мене покличе наш старшина. Іншого суду я не визнаю, як не визнають усі козаки aнi тут у волостях, ані на Низу, на Запорожжі. Так і перекажи пану Бжеському.

Спокійна і повна гідності відповідь Коржа вподобалась козакам.

— Добре сказав Данило, — стиха зауважили старі, хитаючи сивими, як степова тирса, оселедцями.

— У доброго козака й слово добре, — відгукнулися парубки.

Ровіцький постояв ще мить, похитнувся на непевних ногах і, вирячивши на козаків свої скляні очі, мовчки повернувся і пішов геть, плутаючи по куряві ногами.

— Ач чортів лях! Навіть не сперечається з перепою.

— Не смійтеся, панове, це він на всяк випадок по собі поминки справляв, — підморгнув Максим-коваль.

І знов веселий регіт пішов вигоном, доганяючи Ровіцького та двох високих литвинів з обвислими, як у моржів вусами кольору свіжого лика. Вони нічого не зрозуміли і вважали, що