Читати книгу - "Північна Одіссея"

білі чоловіки поставилися до нас та наших звичаїв недоброзичливо і навіть вороже. На рибі та на салі вони поступово від'їлися та зміцніли, і кожен з них збудував собі окреме житло. Потім вони взяли собі найкращих наших жінок у дружини — і в них пішли діти. Від одного з них і народився той, кому судилося стати батьком батька мого батька.

Я вже казав, що відрізнявся від наших людей, бо в жилах моїх текла дужа кров тих білих чоловіків, що припливли до нас із-за моря. Кажуть, що до їхньої появи ми мали інші закони та звичаї. Але ці чоловіки були люті й сварливі. Вони билися з нашими чоловіками доти, поки серед них не залишилося охочих суперечити їм. І тоді вони проголосили себе вождями, скасували наші закони і дали нам свої, згідно з якими чоловік був сином свого батька, а не матері — як досі у нас водилося. Вони також встановили закон, згідно з яким перший син мав успадкувати все, що раніш належало його батьку, а решта братів та сестер мали самі за себе турбуватися. А ще вони багато чого нас навчили. Показали нам нові способи риболовлі та полювання на ведмедів, яких у наших лісах була сила-силенна, навчили, як закладати більші запаси на голодні часи. І це було добре.

Але коли серед наших чоловіків не залишилося здатних їм перечити, ці дивні білі люди почали воювати один з одним. І якось під час бійки той білий чоловік, чиїм нащадком я є, проштрикнув свого суперника наскрізь списом з наконечником із кістки тюленя. Потім ворожнечу підхопили їхні діти, а згодом — і діти дітей. Їх розділила стіна ненависті й люті. Ця війна тривала і в мою пору. Схоже, що кожне нове покоління народжувалося лишень для того, щоб помститися за кров попереднього. З усіх моїх нащадків залишився я один. З боку ж супротивників лишилася тільки одна дівчина, Унга, яка мешкала зі своєю матір'ю. Однієї ночі її батько та мій батько не повернулися з рибалки, але трохи згодом їх винесло припливною хвилею на берег — вони так і померли, стискаючи один одного в смертельних обіймах.

Люди дивувалися такій ворожнечі між двома родинами, а старі люди хитали головами і казали, що війна продовжиться, коли підростуть мої діти та діти Унги. Це я чув іще хлопцем і тому звик сприймати Унгу як ворога, що народить дітей, котрі ворогуватимуть з моїми дітьми. День за днем я сушив над цим голову, а коли став підлітком, то прийшов до старійшин і спитав, чому мусить бути саме так. І вони відказали мені: «Ми не знаємо чому, але так чинили твої батьки». Проте я не вгамовувався — ну чому ті, хто народиться, мусять воювати за тих, хто вже помер? І вважав, що це — несправедливо. Але старі люди казали, що так мусить бути, а я ж був усього-на-всього підлітком.

А ще люди казали мені, щоб я поспішав одружитися, бо тоді мої діти встигнуть зміцніти і змужніти раніше за дітей Унги. Це було неважко зробити, бо я був вождем, і люди слухалися мене завдяки діянням та законам моїх предків, а також завдяки моєму багатству. Будь-яка дівчина пішла б за мене, але не було жодної, яка була б мені до вподоби. А старі люди та матері дівчат підганяли мене, бо до матері Унги вже ходили натовпи женихів. Тож якщо її діти будуть старшими, то значить — сильнішими, і тоді мої діти неодмінно загинуть.

Довго не міг я знайти собі пару. Але знайшов-таки, повертаючись одного разу увечері після риболовлі. Сонце вже хилилося за обрій, кидаючи свої промені прямо в очі, здійнявся вітер, і море почало пінитися. Ми поспішали повернутися додому. Раптом повз мене проскочив каяк Унги. Вона поглянула на мене — на щоках її блищали краплини води, а волосся розвівалося на вітрі як маленька чорна хмарина. Як я вже сказав, сонце кидало свої промені прямо в очі, а я ж був молодим вразливим юнаком. І раптом мені стало зрозуміло, що то — поклик крові, крові білої людини. Коли вона залишила мене позаду, то озирнулася в проміжку між двома гребками. І глянула на мене так, як може глянути лише Унга. І знову я збагнув, що то — голос крові. Люди почали гукати, коли ми проскочили повз їхні неповороткі ум'яки і залишили їх далеко позаду. Унга була вправним гребцем, а я не міг її наздогнати, бо моє серце тьохкало і теліпалося, як обвислий парус. Вітер міцнішав, море пінилося сильніше, а ми, як ті тюлені перестрибуючи з хвилі на хвилю, неслися за вітром по золотій стежині, прокладеній сонцем у воді.

З цими словами Наас нахилився вбік, як робить зазвичай гребець з веслом у руках. Він наче наново переживав ці перегони своєї юності. Мабуть, піч вважалася йому каяком, що підстрибував на хвилях, а в ньому — хмаринка чорного волосся Унги. У його вухах співав вітер, а в обличчя ударяли солоні бризки.

— Коли Унга дісталася берега, вона побігла, весело сміючись, по піску до будинку своєї матері. І тієї ж ночі у мене виникла прекрасна думка, думка, гідна вождя всіх людей, що жили на Акатані. Тому, коли зійшов місяць, я пішов до житла її матері і поглянув на подарунки Яш-Нуша, складені біля її дверей. Яш-Нуш був дужим мисливцем, який твердо замислив стати батьком дітей Унги. Інші молодики теж приносили свої подарунки — і забирали їх назад. І кожен новий жених приносив дедалі більшу купу подарунків.

Я розсміявся, поглянувши на місяць та зорі, повернувся до свого житла, де зберігалося все моє багатство. Багато ж ходок довелося мені зробити, поки моя купа не стала на п'ять пальців вищою за купу Яш-Нуша! Чого там тільки не було: і висушена на сонці та прокопчена риба, і сорок шкур тюленя, і десять шкур ведмедів, яких я вполював весною, коли вони вийшли з барлога… А ще там було намисто та ковдри з червоного матеріалу, які я виміняв у людей, що жили на сході, і які ті люди виміняли, у свою чергу, у людей, що жили ще далі на сході. Поглянувши на купу подарунків Яш-Нуша, я розсміявся; бо я був вождем на Акатані і мав багатство більше за багатство інших молодиків, а мої предки були знаними людьми, які дали нам закони і які назавжди залишили свої імена у пам'яті та на