Читати книгу - "Тому, що ти є"

Так, і найнедоступніші фортеці здаються в полон, інколи й зброя не має вирішального значення. Скоріше то політ птаха, який летить на високій швидкості і вже не може загальмувати.

Все відбувалося надто стрімко, мов у якомусь дуже гарному та красивому кіно. Оксана наче дивилася фільм про себе і виконувала головну роль у ньому. Її несла течія, підхопивши шхуну-пір’їнку в міцні свої обійми, і чи не вперше в житті вона не пручалася, а, навпаки, майже завмирала від казкової мелодики тієї течії, бо вона зачаровувала… Але чи можна бути таким бевзем у відкритому морі, де крім благородних дельфінів та рядових риб мешкають кровожерливі акули та пекучі медузи, а ще ж існують стихії — шторми та дев’яті вали, рифи та скелі…

Чому вона не зупинилася тоді на старті, а гнала мов навіжена? Чому? Якби знав, де впадеш, то підстелив би собі. Закрутило її у шаленому танку, завертіло. І найважливіше, що чомусь і не робила спроб зупинитися.

В Києві, на місточку Кохання вона сказала Владові «так»…

Весілля зробили гучним, попри невдоволення Влада, бо ще хтось буде милуватися його дружиною — це неподобство. Він навіть до власного весілля ревнував свою Оксанку. В найкращому київському ресторані зібралася еліта Києва. З Оксаниного боку — лише найближча родина, від Влада — знані та потрібні люди міста. Таких назбиралося до півтисячі. Оксані до всього цього було байдуже, вона далі відчувала себе легкою пір’їнкою над тим безвільним морем людських образів та вад. Її батьки піднесено прийняли своїх так званих нових родичів. Це ж так приємно, коли ти знаєш, що віддаєш свій найбільший скарб в добротні руки.

Батьки Владислава — окреміша розмова. Сигізмунд Владиславович наче й радів за сина, принаймні це досить вміло показував. Дівчинка ж бо позитивна в усіх відношеннях, а те, що з не зовсім їхнього кола, у світлі останніх віянь у державі здавалося навіть цікавим. Так і сказав єлейним голосом. Хоча, швидше за все, то була чергова личина, запопадливо приклеєна на обличчя. Навіть дволиким Янусом це не назвеш. Дивувала реакція Ірени Георгіївни, вірніше відсутність будь-якої. Зустрічалися для обговорення весільних питань лише з Сигізмундом Владиславовичем. Так, одного разу вона прийшла на спільний обід з Оксаниними батьками. Стиснуті до білого губи, сірі шкляні очі. Вона за дві години перемовин не зронила і півслова. Лише мовчки сиділа, бліда, наче мармурова статуя, зосередивши погляд на стіні навпроти, і раз по раз відсьорбувала мінералку. Влад час від часу зиркав у її бік, очі сина при цьому не обіцяли нічого доброго для матері. Оксані аж похололо всередині від поміченого. Однак коли він переводив погляд на Оксану, то відразу змінювався, виходило сонце, і воно було таке лагідне… Дивувало дівчину ще одне — Ірена Георгіївна не робила жодних спроб зустрітися з нею, навіть випадково вилаяти, пригрозити або ще якось отруїти життя. Не вірила Оксана, що жінка перемінилася, швидше за все, чекала слушної нагоди. Женячка сина — це ж не вирок. Але, можна не сумніватися, вона надолужить згаяне, як вмілий та терплячий хижак, лише зачаїлася…

Весілля пригадується Оксані калейдоскопом безконечно-пістрявих образів, наче блискучий новорічний дощик.

От нареченій з голови свекруха скидає фату, звичай такий, натомість кладе хустину — символ жіноцтва. Очі жінок зустрічаються: тієї, що віддає у руки тій нахабній чужинці селючці найбільший у світі скарб — свого сина, і тієї, молодої-нареченої, залюбленої у життя, в добро, у людей, яка ще досі вагається, чи готова нести нову для себе ношу. Оксанине сонце в очах вдаряється об кригу в погляді Ірени Георгіївни, навіть підняті кутики вуст у дбайливо приклеєній усмішці не рятують ситуації. Оксана відчуває, як з її плеча злітає додолу легка фата безтурботності, а натомість жінка, яка мала б стати її другою мамою і, Оксана впевнена, нею ніколи не стане, кладе хустину важкою крижаною наміткою.

У вітальні восьмикімнатної квартири у центрі Києва (зліплена квартира з двох чотирикімнатних на двох поверхах) Оксана почувається немов у музеї. Полотна-оригінали знаних та відомих колись митців на стінах, під ногами перські килими, в яких ноги тануть, занурюючись немов у сніг, вази з різних китайських епох, золочені годинники, такий само посуд, хіба з нього можна їсти, кухарка Женя на кухні, прибирання та прання — це також не для ніжних рук володарок цього будинку… Мама старости групи Ритки, пані Валентина, або, як її кличе свекруха, — Валюша, тут за покоївку, принаймні так її посаду називає Ірена Георгіївна. Влад лише посміхається, дивлячись, як Оксана раз по раз озирається та сахається. Після їхньої першої шлюбної ночі він, здається, ще дужче її кохає, майже не випускає зі своїх обіймів. Те, що вона виявилася незайманою, розчулило його до сліз. Казав, що думав — такого зараз не буває. Оксана червоніла аж до кінчиків вух та тільки стенала плечима.

Найдужче в палатах царських, як жартома для себе називала Оксана апартаменти-помешкання Брехів, дівчині припала до душі бібліотека з розкішним каміном, над яким гордо пишався фамільний герб Брехів. На сірому щиті — червона троянда. Внизу підпис латиною — «Consilio melius vinces, quam iracundia». Владик чемно переклав: «Швидше переможеш розсудливістю, аніж гнівом». І в цій кімнаті Оксана майже постійно пропадала. Стільки цікавих книг — в одному місці, лише назви яких приводять тебе в трепет побожний. І це все раритетні видання, деякі навіть п’ятнадцятого століття, зустрічаються й рукописні. Але раєм для Оксани робило бібліотеку геть інше — сюди ніколи не зазирали крижані очі свекрухи, та, напевне, боялася, що сяйво від світлих голів тих, хто написав книги, розтопить кригу в її серці. Зате Сигізмунд Владиславович із задоволенням годинами міг розповідати зацікавленій «квіточці-невісточці», як він її улесливо називав, про кожну книгу зі своєї колекції, мов про дитинку, радив, що читати і навіть як.

— У тебе чарівна дружина, синку, — говорив професор синові, коли той заходив в бібліотеку. — Ет, вливання свіжої крові нашій родині піде лише на користь, я таки мав рацію.

Або ще таке:

— Знаєш, що я тобі скажу, Владику? Оксаночка — найпрекрасніший фоліант у так званій бібліотеці нашої родини. Лише не варто мої слова переказувати мамі, — по-зрадницьки підморгував професор. — Вона й не здогадується, що ми з нею вже давно поставали трухлявими літописами.

Зі свекрухою вони майже не бачаться. Хто кого уникає — невідомо, здається, це у них синхронне. Хоча довкола відчувається її присутність і