Читати книгу - "Щоденник страченої"

4 листопада

...Мені іноді здається, що моя печаль — достойна вселенського жалю й розуміння...

Але хіба можна зрозуміти те, чого неможливо побачити?

24 листопада

«Вы прошумели мимо меня,

как ветвь,

полная цветов и листьев»...

Вже кілька днів не можу позбутися фрази, вичитаної в Ю.Олеші.

Вона мені дошкуляє. Бо я акцентую кожне слово. І щоразу акцент припадає на інше.

Сьогодні для мене актуальним було мимо.

Це також належить печалі????

1 грудня

Цікаво, на старості людина печально-неметушлива лише від досвіду і знань, чи печаль старіє разом зі своїм носієм-господарем і робить людину мудрішою?

Може, навпаки — мудрість робить людину печальнішою?

А чи є таке поняття — більшої чи меншої печалі?

Вона ж, як Бог, — ота невидима, але повсюдна, не обмежена ні простором, ні часом, не облікована найточнішим приладом, мало коли узгоджена із розумом, але завжди скоординована із серцем — її величність і її примхлива примадонність Печаль.

Розкішніша розкішниця, аніж найдорожчі коштовності султанського гарему.

І завжди — тільки з великої літери.

Вона також, «как ветвь, полная цветов и листьев» ?

* * *

Сьогодні з «Анни Кареніної» випав лист.

Господи, чий, якщо я нікому десятиліттями не писала і ніхто десятками років не озивався до мене?

Мені зробилося так соромно, ніби мене спіймали на крадіжці.

Це був навіть не лист, а давня Різдвяна листівкамолитва, дрібно, але розбірливо переписана від руки моєю випадковою знайомою. Вже не пригадую її обличчя, але я досі пам'ятаю його вираз. Такими малюють образи святих.

Ми познайомилися вимушено. В останній день її і перший день мого перебування в гінекології.

Вона — виношувала.

Я — повинна була абортувати.

Вона про це не здогадалася.

Але за неписаним законом усіх майбутніх породіль, написала мою адресу.

Дивно, та я тоді назвала адресу правдиву.

І ось за кілька місяців, саме напередодні Різдва, до мене випорожненої, як смітттєпровід, до всього байдужої й глухої, прийшла листівка.

Читала її — і суперечливі відчуття шматували мене надвоє.

Перший порив - викинути, другий — повернути назад із образливою якоюсь припискою, а третій — просто розсміятися: була людиною, глухою до віри і всяких забобонів.

А потім я сіла просто на підлогу — і сльози мені не спинялися:

«Молитовне зітхання жінки-християнки, коли вона сподівається дитини

О Преславна Мати Божа! Змилуйся наді мною, бідною рабою Твоєю, і прийди мені на допомогу в час моїх недуг і небезпек, з якими народжують дітей всі бідні Свині дочки. Згадай, о благословенна в жонах, з якою радістю і любов'ю Ти поспішала в нагірну сторону відвідати родичку Твою Єлисавету, коли вона сподівалася дитини, і як чудесно позначилося благодатне відвідання Твоє на матері й дитині.

З невимовного благосердя Твого дай і мені, негідній служниці Твоїй, щасливо дочекатися дитини. Даруй мені цю ласку, щоб дитина, яка зараз перебуває під моїм серцем, прийшовши до пам'яті, з радістю, подібно до святого немовляти Іоана, поклонялася Божественному Господові Спасителю, що з любові до нас грішних смирився і сам був Дитиною.

Невимовна радість, якою переповнювалося непорочне серце Твоє при погляді на новорожденного Твого Сина і Господа, нехай усолодить скорботу, що чекає мене серед недуг народження.

Життя світу, мій Спаситель, народжений Тобою, нехай врятує мене від смерті в час розродження і нехай прилучить плід утроби моєї до числа обранців Божих. Вислухай, Преславна Царице Небесна, смиренне благання моє і зглянься на мене, бідну грішницю, оком милості Твоєї; не посором моєї надії на Твоє велике милосердя і осіни мене, помічнице християн, зцілителько хворих, Твоїм материнським покровом у час моїх мук і хвороби, щоб сподобилась я і могла я відчути на собі, що Ти — Мати милосердя, і щоб я завжди прославляла Твою милість, яка ніколи не відкидає молитви бідних і визволяє всіх, хто звертається до Тебе в час скорботи й хвороби. Амінь».

Жах, пережитий мною за три лікарняні дні, після листівки відновився з такою силою, що в мене почалася затяжна депресія.

Я втратила апетит, сон, цікавість до будь-чого.

Не відповідала на телефонні дзвінки, взяла відпустку і цілими днями цмулила дешеве вино: щоб швидше сп'яніти.

Знала: більше я не зможу зачати. Була занадто старою для першого аборту.

...А листівочку довго тримала під матрацом, аж поки не зрозуміла остаточно, що й вона мені не допоможе.

Та я її чомусь не викинула.

Четвер, осінь

Ця вчорашня знахідка — листівка-молитва — так стриножили мене, велику невірницю і велику безбожницю, що я вперше в свідомому житті побрела до храму.

Мені захотілося помолитися за своє умертвлене дитя. Уперше...

З жахом я зрозуміла, що не знаю, куди йти. У місті чи не на кожному кроці церква, а я стояла на роздоріжжі и відчувала, як від сорому загораються щоки. Я чула про міжконфесійні чвари, але не чула, де можна замолювати гріхи за убієнне життя.

Може, піти до іудеїв?

Але я про їхні закони нічого не знаю.

З мусульманами — іще гірше.

Католики не дуже заохочують аборти.

А свої — православні — чубляться за гроші, а не за Бога, забуваючи про страждущі душі таких, як я.

І я ступила на поріг маленької — схожої на капличку — церковці.

Мені здавалося, що в малій за розмірами церкві меншає гріх. Або стає менш видимим Богові.

Молодий церковний урядник, з яким зустрілися мої очі, докірливо похитав головою:

— Пані, запам'ятайте: в церкві не наступають на поріг.

Іще не переступивши порогу, я зрозуміла, що дорога до храму мені заказана.

Проте я купила свічку і почала ходити порожньою церквою. Відчувала, як мені незатишно. Мабуть, брешуть ті, хто каже, що в Господньому храмі людина, не залежно від міри її гріха, відчуває душевну полегкість. Мені було важко, некомфортно.

Черниця, що продавала свічки, довго спостерігала за мною, а потім нечутно стала за плечима:

— Що ви шукаєте, жінко? Снувати по церкві — не годиться.

— Я хочу помолитися.

— За здоров'я чи за упокій? — лагідно перепитала.

— За... — я затнулася, — ... за померлого.

— Чоловік чи жінка?

— Дитина.

— Он там при вході ліворуч на столик покладіть свічечку і помоліться. Господь вас почує. Можете написати ім'я дитини.

Наступного року у цей же