Читати книгу - "Камінь посеред саду"

Я пройшов ще трохи. Ноги несли мене на вулицю Суворова, за адресою, яку отримав там, у парку.

Якби в нашій кімнаті можна було припнутися ланцюжком, може б, я не робив цієї дурниці. А може, гриз би ланцюга зубами, намагаючись вирвати з в'язкої нестерпної тиші, від якої не рятував навіть увімкнений телевізор. Тиша та сиділа в мені самому, і коли намагався її прогнати, на зміну приходили голоси, які могли бути лише голосами з минулого, які нагадували про все те, що було й так мені відомо, але стверджували його з ди¬вовижною впертістю та послідовністю, хоч і звучали хаотично.

У цьому хаосі була своя закономірність — кожен новий голос звучав начеб притишеніше за попередній, але наполегливіше.

Вони нагадували про моє безсилля перед самим собою. І перед ними. Я міг вступити у суперечку, щось сказати й собі, але мої аргументи були на диво кволими.

Голоси належали тим, з ким я вчився і працював колись, багатьох уже позабував, часом пам'ятав якусь фразу або дві, але то були, як на те, дошкульні для мене фрази.

Моє друге «я», що часом заявлялося для суперечок, тепер складалося немовби з частинок цих голосів, і я підсвідомо погоджувався з ними. Я спробував систематизувати голоси по-своему, але не міг зловити ту нитку, яка б допомогла вилаштувати версію хоч для сякого-такого виправдання. Але що робити, якщо я навіть не був певен, чи потріб¬не це виправдання?

«Ти невдаха…»

«Невдаха».

«Ти втікав».

«Утікав».

«Пам'ятаєш, як ти переїжджав минулого разу майже до такого ж міста, як ти любив це місто, а потім проклинав його?»

«Це називається пошуком самого себе».

І коли я зрозумів, що моє виправдання мені ж не на користь, збагнув, що є вихід — вулиця Суворова, бо ні ще одне кіно, ні зустріч із кимось знайомим, якщо зустріну, навіть пошуки кави і стояння у черзі не порятують, як було рятували, коли я знав, що мені все-таки є куди вертатися — в маленьку затишну квартирку, під хай чуже, але близь¬ке і звичне Магдине крило.

Я встав і, наче сомнамбула, пішов до две¬рей.

Тепер я був не самотній. Ось вона, вулиця, — поруч. До людей рукою подати, але до жодного, звісно, не підійду — вони мені незнайомі. У мене в цьому місті взагалі мало знайомих. Тому йду вулицею і тверджу собі, що я не самотній, що все, що трапилося, — несуттєве, адже воно все одно мало трапитися.

Знову спиняюсь. Думка вражає. Є у ній дивна приреченість.

«Як і в тому, що йду на вулицю Суворова», подумав я.

З тим і подивився на інший бік вулиці, на якій стояв. Там, біля овочевого лотка, зі-бралося кілька бажаючих купити яблук, і я зрозумів, що теж повинен купити їх. З порожніми руками не годилося приходити навіть на вулицю Суворова.

Чи, може, справа не в цьому, зовсім не в цьому?..

Я йшов асфальтом у місці, де перехід не дозволено, навмисне повільно. Навіщо? Я не збирався потрапляти під колеса машин, що мчалися, мов шалені, перевищуючи всі дозволені швидкості…

— Осліп? — гукнули з машини, яка зму¬шена була зробити різкий крен, аби мене обминути.

Водій «Жигулів» ледве не зіткнувся із зустрічною маршруткою. Її водій теж щось гукнув не вельми приємне на мою адресу. Я озирнувся. На вулиці, як на те, не було жодного міліціонера. З яким би задоволенням віддався б у його ніжні обійми і вислухав усі докори.

До лотка підійшов теж повільною ходою. Яблука були невеликі, але червонобокі.

— Червонобокі?.. Пробачте, ви сказали… — продавщиця здивовано дивилася на мене.

Отже, я знову подумав уголос. І зрозумів, що не вимовлю більше ні слова. Навіть намагатимусь не думати.

10

— Заходьте, заходьте, будь ласка.

Бабця зустріла мене на диво привітно. Навіть не здивувалася для годиться.

— Я знала, що ви прийдете, — сказала натомість.

— Он як?

Я аж зупинився коло порога од несподіванки. Невже вона така до біса прозірлива?

— Ось, будь ласка, — мовив я і тицьнув їй до рук пакет з яблуками і торт «Гвоздика», якого теж купив по дорозі.

Вона не віднікувалась. Хоча б для годиться. Просто взяла торта і все.

— Прекрасно, — сказала вона. — Будемо пити чай. Я заварила якраз. Ми з Варею збиралися якраз пити. Чи ви більше каву любите?

— Я люблю чай, — поспішно уточнив я.

— Тоді заходьте до кімнати.

Вона подибала на кухню, а я нарешті оглянувся. Я сподівався побачити щось старовинне, але квартира була по-сучасному обладнана. Сучасні шпалери, в кутку коридору — шафа із книгами. Я заглянув до кімнати. Авжеж, меблі югославські чи румунські. Гарно живете, бабцю.

З-за столу у вітальні на мене зиркнула друга бабусенція, — ще повніша, із розпливчастим обличчям і чіпкими очима.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір.

Я зразу відчув — вечір буде не таким, як гадав. А втім — я не гадав, а просто йшов, поки перед самим будинком не став обдумувати, як же себе буду вести. Однак пішов далі, бо, розміркувавшись, чого доброго вернувся б назад.

«Яку дурницю учварив», — подумав я те¬пер.

Я став у дверях. Колежанка моєї бабці подивилася пильно, суворо.

— Мене звати Андрієм, — представився я.

— Варвара Миколаївна.

Голос її, трохи захриплий, вдруге сказав мені, яку велику дурницю я учварив. Так, мені було б затишніше серед старовинних зібраних випадково меблів, серед чогось та-кого, що нагадувало б про власне дитинство, серед таких же меблів у хаті, де жив дух, вже мною призабутий. Я підсвідомо сподівався на це, тепер можна признатися, що споді-вання оте жило в мені, доки я, долаючи опір, і воднораз ведений невидимою силою, прямував сюди.

Тепер я зайшов до кімнати, пошукав очима хоча б старовинний годинник на стіні, але, звісно, не знайшов його. Лише на стінці з колишніми передплатними виданнями стояв будильник із циферблатом у дерев'яній оправі.

— Чого ж ви стоїте? Сідайте.

— Дякую.

Я таки сів у м'яке крісло. Подивився на Варвару Миколаївну і тут зауважив, що вона гортає якийсь альбом. Я вже вирішив був устати й підійти, заглянути в чуже життя, як вона закрила його і раптом на хвилю притулилася до нього обличчям. Потім підвела голову і втупилася в стіну перед собою, точніше, у килим, що висів на стіні.

Мені здалося, що по щоках у неї котяться сльози.

Я таки підвівся, ступив крок до неї. З чашками в руках до кімнати зайшла господиня. Варвара Миколаївна повернула до неї голову.

— Розумієш, адже їх нема, — сказала вона.

— Кого нема? —