Читати книгу - "Троє у човні (якщо не рахувати собаки)"

Про це можна говорити скільки завгодно, і від цього стає сумно.

У нас в школі був один хлопчина. Ми називали його Сендфорд і Мертон. Насправді його звали Стівінґз. Він був дуже дивакуватий, я таких не зустрічав. Йому надзвичайно подобалося вчитися. Йому завжди діставалося за те, що він сидів у ліжку і читав грецькою. А що ж до французьких неправильних дієслів, то відірвати його від них було просто неможливо. Весь він був напханий якимись незрозумілими і неприродними уявленнями про те, що він має зробити честь для батьків і стати гордістю школи. Він прагнув отримувати нагороди, вирости і бути розумною людиною. Голова його була просто нашпигована всією цією маячнею. Це було якесь дивне, невинне, наче ненароджене немовля, створіння.

Хворів він, зазвичай, двічі на тиждень, і тоді не міг відвідувати школу. Важко було знайти ще одного такого хлопчака, котрий хворів би так само, як Сендфорд і Мертон. Він перехворів усіма хворобами, які тільки були на відстані десяти миль довкола нього. Причому завжди в найтяжчій їх формі. У літню спеку він міг підхопити бронхіт, а сінна лихоманка могла спіткати його на Різдво. Після шеститижневої посухи він міг злягти із запаленням суглобів, а листопадового туманного дня — вийти з дому і повернутися із сонячним ударом.

Через страшні муки, які він терпів від зубного болю, одного року його приспали і, о бідолашний хлопчина, вирвали всі зуби. Натомість вставили штучні щелепи. Зубний біль потім перейшов у невралгію і вушний біль. У нього завжди був нежить, окрім тих дев'яти тижнів, коли він хворів на скарлатину, і він постійно щось собі обморожував. Під час чуми 1871 року нам забороняли навіть наближатися до нього: у всьому приході був відомий лише один випадок захворювання, і цим випадком був юний Стівінґз.

Весь час впродовж хвороби він лежав у ліжку і їв лише курятину, збиті з молоком яйця і парниковий виноград. Йому доводилося лежати і плакати, тому що йому не дозволяли займатися латиною і забирали від нього німецьку граматику.

Ми ж, хлопчаки, ладні були віддати всі десять років шкільного життя заради бодай одного дня якої-небудь хвороби. Ми навіть гадки не мали, щоб дати нашим батькам хоч якийсь привід пишатися нами. Але найбільша недуга, яка могла нас спіткати — це потиличний простріл. Ми казилися на протягах, але від них тільки свіжішали, і нам ставало тільки краще. Їли все підряд, щоб захворіти, але це тільки додавало нам апетиту, і ми набирали вагу. Здавалося, хоч би що ми придумували, нічого не допоможе нам захворіти. Доки не приходили канікули. В останній день навчання ми всі застуджувалися, діставали коклюш та всілякі інші болячки. Аж поки не починалася наступна чверть. А після того, хоч би як ми намагалися щось зробити, ми раптом одужували і ставали здоровішими ніж будь-коли.

Таке життя. А ми — не що інше, як трава, яку зрізують, кладуть у піч і спалюють.

Повернімось до питання про різьблений дуб. Наші пра-пра-прадіди таки були хорошими майстрами і мали почуття прекрасного. Адже триста-чотириста років тому всі ті нинішні мистецькі скарби були звичайними повсякденними речами. Чи справді є щось надзвичайне в старій суповій тарілці, пивному кухлеві чи щипцях для зняття нагару зі свічок, які ми так цінуємо тепер? Чи, можливо, довкола них лише сяє ореол старовини, який і заворожує нас? Посуд із блакитної порцеляни, який ми чіпляємо на всіх стінах як прикрасу, кілька століть тому був звичайним домашнім начинням. Рожеві пастухи і жовті пастушки, яких ми роздаємо всім своїм друзям у пориві почуттів і з надією, що вони їх зрозуміють, були звичайнісінькими цяцьками, які просто стояли собі на камінній полиці, і мати у вісімнадцятому столітті давала їх посмоктати своїй дитині, аби та не плакала.

Цікаво, чи в майбутньому буде так само? Чи будуть у ті часи цінними скарбами сьогоднішні дешеві дрібнички? Чи виставлятимуть гори китайських тарілок з отими вербочками та місточками на камінних полицях десь у двадцять першому столітті? Чи будуть білі горнятка із золотим обідком і красивою золотою квіточкою (невідомого виду) всередині, які ми тепер інколи розбиваємо без особливого жалю, обережно склеювати і ставити на підставки, і лише господиня матиме право витирати з них пил?

А китайський собачка, той, що прикрашає спальню в моїй мебльованій квартирі… Такий собі білий собачка. З голубими очима, червонястим у плямках носом. Перемагаючи біль, він намагається тримати голову підведеною, а його доброзичливий вираз межує зі слабоумством. Особисто я не в захваті від нього. Хоча вважається, що це витвір мистецтва, мене він дратує. Мої легковажні друзі над ним насміхаються. Та й сама господиня від нього не в захопленні і мириться з його присутністю лише тому, що це подарунок тітки.

Та цілком імовірно, що років через двісті цього песика звідкілясь викопають — без ноги, з відбитим хвостом — і продадуть як дорогу порцеляну. Поставлять у скляну шафку, і люди ходитимуть довкола і захоплюватимуться ним. Вони будуть вражені надзвичайною виразністю кольору його носа і висловлюватимуть здогади, яким чудовим мав би бути відламаний шматок хвоста.

У цьому столітті нам важко побачити красу цього собачки. Ми занадто до нього звикли. Це так само, як захід сонця чи зорі. Їх неповторність нас не зачаровує, тому що ми звикли їх бачити. Те саме і з собачкою. У 2288 році люди від нього шаленітимуть. Мистецтво виготовлення таких собачок до того часу буде забуте, і наші нащадки дивуватимуться, як це ми могли таке зробити. Вони говоритимуть, якими розумними ми були. Нас ніжно згадуватимуть як «великих художників, що жили і творили в дев'ятнадцятому столітті й виготовляли таких ось порцелянових собачок».

На клаптик полотна з візерунком, який найстарша донька вишивала у школі, казатимуть, що це гобелен Вікторіанської епохи, і йому немає ціни. Усі полюватимуть за надщербленими і потрісканими біло-блакитними кухлями з нинішніх придорожніх харчевень. Їх цінуватимуть на вагу золота, а багаті люди питимуть із них крюшон. Мандрівники з Японії скуповуватимуть вцілілі «подарунки з Рамсгета» і «сувеніри з Маргета» і везтимуть їх до Едо як старовинний англійський раритет[10].

Тут Гарріс кинув весла, встав зі свого місця і ліг на спину, задерши догори ноги. Монморенсі, крутнувшись на місці, заскавулів, верхній кошик підстрибнув, і все з нього посипалось.

Я був дещо вражений, але