Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

class="p1">Та перш ніж зрушити, новоспечені компаньйони несподівано з’ясували – прагнуть одного й того самого: обходити широкі траси, великі міста і прикордонні застави. Сиділи навпочіпки біля розкладеної на жовтій траві мапи Європи, усе вираховували, як швидше дістатися півдня Франції. І автобуси курсують, і потяги мчать, і літаки розсікають. Та Ілія кривив пику – краще автостопом, короткими пішими кидками…

– Шукають? – зиркнув на нього Гоцик.

– А тебе? – насторожився Ілія і вперше пожалкував, що винайняв супутника.

– Ні, – відповів Гоцик. Пояснив. – Паспорта не маю. І візи.

– А мені зникнути треба…

– Зникнеш, – пообіцяв Гоцик, наче вже і яму для Ілії вирив.

Ілія зіщулився: ох, наплачеться ще з таким супутником. Гоцик не помічав полохливого страху в Іліїних очах. Схилився до мапи.

– Як рухатися планував?

– Через Словаччину до Австрії. Звідти до Італії…

– Ні!

– Чому? – Ілію лякала Гоцикова категоричність.

– Ми ж не Айболіти по горах шкрябатися. Ні, я можу. А ти – ні, – Гоцик тицьнув пальцем у мапу. – Чітко на південь! Минаємо Словаччину, рухаємося Угорщиною все вниз. Повертаємо до Словенії, перетинаємо цю мініатюру і – ось! Ми на півночі Італії. Звідти до півдня Франції шапкою докинути можна. І ніяких Альп!

– Як варіант, – відсторонено прошепотів Ілія, аби не втрачати примарного статусу покупця, що він щойно купив собі… хазяїна.

– Без варіантів! – відрізав Гоцик.

Брат

У перший злий день зими 2008 року на світанку українсько-польські партизани у кількості дві голови просочилися до Словаччини, оминувши пункт перетину кордону поблизу Дуклинського перевалу. І хоч криті лісом Карпати не нагадували суворих Альп, вкрай утомлений Ілія бурчав роздратовано:

– І в чому сенс? Однаково – гори.

– А не скажи, – Гоцик заліз на каменюку, вдивлявся у широку, заповнену автівками трасу. – Отут твої гори і залишаться, а нам на південь.

Зіскочив на землю, поправив рюкзак, розсміявся легковажно.

– До Угорщини – якихось вісімдесят кілометрів. Мамо рідна! Плюнути і розтерти! За пару днів гуляш куштуватимемо.

– Я б зараз поїв, – сказав Ілія. Із запитанням зиркнув на Гоцика: можна?

Дорога усе розставила на свої місця ще у перший день подорожі. Без гикавки прикінчили Іліїні запаси, і Гоцик постановив:

– Сало і сухарі – НЗ! Коли гроші і сили скінчаться, тоді сало дістанемо. А доти аборигенів на харч розводитимемо.

– Як? – спитав тоді недовірливий Ілія.

– Та як… Безсоромно й упевнено, – спокійно відказав Гоцик, задумався. – Легенда потрібна. Я – глухонімий. І бідні ми! Бідні брати. А батьків у нас немає. Померли. А ти мене ведеш… Куди ж ти мене ведеш?

– Може, до моря? Бо ти моря ніколи не бачив, – запропонував Ілія, хоча ідея братерства здалася безглуздою: аж нічогісінько спільного! Годі й шукати!

– Фігня! Не проканає, – скривився Гоцик. – Легенда має викликати у місцевого населення співчуття і довіру… Море! І чим глухонімому допоможе море? Ні. Ти мене ведеш… до ромів! Мовляв, остання надія, бо чув, що іспанські роми – ще ті відьмаки. І одного отакого глухонімого розмовляти навчили, хоч він до того – ні бе, ні ме. А ти матінці заприсягся – відведеш братика до ромівських ворожок! Бо то була її остання воля, і хоч грошей у нас геть катма, та тебе це не зупинило…

Гоцик замовк, зиркнув на Ілію прискіпливо.

– До речі, скільки у тебе грошей?

Ілія напружився: підлий хлоп! Знову за своє! Як уже Ілія уникав тих розмов, як викручувався. Вночі, коли Гоцик хропів безтурботно, навіть покликав на допомогу таргана.

– І що ж мені казати йому, Горе?!

Та тарган у правому Іліїному вусі лише буркнув, що стане третім у подорожі лише у Франції, а доти поради роздаватиме лише тоді, коли сам вважатиме за потрібне. Та Ілія не здався. Стукав пальцем по вуху, шепотів полохливо:

– А мої потреби тобі по цимбалах? Він до грошей моїх дістатися хоче, а ти…

– Господи, та включи вже мізки. І вимкни страхи, бо вони ведуть у морок. Якби Гоцик хотів твоїх грошей…

То так, зрозумів Ілія. Та й правди розкривати геть не хотілося.

– Чотириста євро, – здався врешті.

Відвів погляд, наче Гоцик міг здогадатися: сто двадцять євро, що лишилися від маминих ста сімдесяти (п’ятдесят у Гоцика, забудь!), перекочували до маминої ж шкатулочки, а сама вона живіт Іліїн гріє – НЗ!

– Чотириста? Небагато. Може, хай у мене будуть? – запропонував Гоцик.

Ілія відсахнувся, набундючився. Ні, ні – захитав кучерявою башкою так енергійно, ніби встроми ту башку в діжку – масло зіб’є.

Гоцик усміхнувся скептично.

– Чотириста… – повторив задумливо. – Сто двадцять із них – мої.

– Чому це сто двадцять? П’ятдесят уже… забрав.

– То не рахується. Сам віддав. Я не просив. Сто двадцять! З чотирьохсот. Лишається двісті вісімдесят. На хавку замало. Будемо у глухонімих гратися.

Ілія проковтнув образу і запропонував:

– Може, я глухонімим буду? А ти… легенду місцевому люду розповідатимеш?

– Ні.

– Та чому?! – Ілію вбивали різкі відмови. Хоч би пояснило, падло!

Та коли Гоцик взявся пояснювати, Ілія ледь не задихнувся. Трусився: мовчи, падло, мовчи!

– Ти і так убогий. Кістки стирчать, щоки ввалилися. Глянеш, тільки здивуєшся – як ще ногами соваєш? Нирки, підшлункова… Зросту того… Одним словом, хоч глухонімий, хоч ні – нещастя, а не мужик. У людей такі тільки відразу викликають… От я, приміром, дивлюся на тебе… І за що тебе жаліти?!

Вів далі, не помічав звірячої глухої ненависті у глибоких чорних Іліїних очах.

– Інша справа – я. Хвалитися не буду, але дівки… А вони, чувак, силу люблять. А тут – таке горе. Усім гарний, а балабонити не може. І не чує… Пожаліють, щоб я був здох! – Гоцик замовк, зиркнув на Ілію. – Відчув різницю?

– Ти… мені не брат, – ледь чутно відказав Ілія.

Гоцик усміхнувся дияволом.

– І мови знаєш… Ото й практикуватимешся.

– Я тільки англійську… Трохи.

– А більшого не треба.

Уперше Ілія розповів легенду про глухонімого брата-велетня похмурій подружній парі середнього віку в прикордонному хуторі на півдні Польщі. Видавав скоромовкою, аби напружений Гоцик не зрозумів:

– Падло… Таке падло, оцей мій брат! Добре, що не чує, бо убив би! Геть мене змучив. До іспанських ромів його веди, бо ті, кажуть, глухонімих розмовляти вчать. Я його просив: «Братику! Дай зароблю, грошей назбираю, батькам пам’ятник поставлю, а потім уже…» Та куди! У горлянку мені вчепився, поміж очі врізав. Ви ж бачите – бидло! Замочить і не гикне. І що робити? Хату покинули. Грошей катма. Сунемо. А чи дійдемо? Що не куплю поїсти, забирає. Отакого дебіла за брата маю.

Подружжя перезирнулося перелякано. Чоловік підійшов ближче до комода, який прогинався