Читати книгу - "Відчай"

Іванов сховав фотографію в кишеню, діждався, поки офіціантка поставила на столі морозиво й каву, а потім сказав:

— Річ у тім, що Валленберг у нас… І ми маємо дані, що він співробітничав з Ейхманом… Взагалі ж, ви могли впевнитися в цьому, дивлячись на їхні усміхнені обличчя, — розмовляють не вороги, а друзі… Ми не маємо наміру псувати стосунки зі шведами, ми хочемо провести відкритий суд, розвінчати Валленберга, а потім вислати його к бісовій матері в Стокгольм… Ми потрапили в складне становище, розумієте? Я розповім нам суть справи, якщо погодитесь допомогти мені…

— Як це?

— Або ми переведемо вас у камеру до Валленберга й ви, як Штірліц, а не Ісаєв, переконаєте його в доцільності вийти на відкритий процес, прийняти на себе хоча б частину вини за співробітництво з Ейхманом, тобто з гестапо, або ж на відкритому процесі дати показання — як Штірліц, а не Ісаєв, — що ви знали про співробітництво Валленберга з Ейхманом…

— Друге виключено: вас зловлять на брехні… Я, щоб повернутися на батьківщину, сказав англійцям, що я російський розвідник; Максим Максимович Ісаєв, він же Юстас, ви читали мою сповідь…

— А якби не ця обставина? Ви б прийняли другу пропозицію?

Ісаєв відповів не зразу; звичайно, друга, думав він, це мій єдиний шанс… На відкритому процесі я скажу всю правду, якщо тільки там будуть іноземні журналісти і наші письменники, такі як Вишневський і Еренбург, як на Нюрнберзькому процесі…

— Я боюся, що після процесів тридцятих років, — сказав Ісаєв, — якщо не буде іноземної преси з усього світу, якщо про це не буде знято фільм, вам не повірять… До речі, шкода, що процеси над генералами Власовим і Малишкіним були закритими… Я не міг зрозуміти, чому їх не транслювали по радіо… Зраду, справжню, а не мниму, треба викривати публічно, щоб люди чули й бачили своїми очима.

— Беретесь написати сценарій вашого поєдинку з Валленбергом на відкритому процесі, де буде преса й кіно з усього світу?

— Він заперечує зв'язок з гестапо?

Іванов довго дивився в очі Ісаєва, не в надбрів'я, не на вуха, а саме в очі; потім, зітхнувши, відповів:

— Так.

— Я повинен ознайомитися з документами, Аркадію Аркадійовичу. Це по-перше. Після цього процесу мене напевне також засудять як штандартенфюрера СС Штірліца, і не лише засудять, а й ліквідують — лжесвідка треба нейтралізувати, це по-друге. І взагалі вся ваша конструкція здається мені липовою, бо, як тільки англійські журналісти зроблять мої фото, а хронікери перешлють у Лондон плівку, вас схоплять за руку, і це буде така ганьба, від якої не відмиєшся: російський Юстас грає роль німця Штірліца…

— Добре, а якщо ми вживемо таких заходів, що Лондон промовчить?

Ісаєв зітхнув:

— Годі вам, Аркадію Аркадійовичу! Я ж у розвідці більше за вас відслужив…

— І все-таки, — підводячись з-за столу, повторив Іванов, — якщо ми вирішимо питання з Лондоном, ви погодитесь зробити послугу Батьківщині?

— Спочатку ви мені повинні довести, що ця послуга потрібна Батьківщині. Потім ви повинні влаштувати мені зустріч із сім'єю, а тоді пояснити, як ви «вирішите питання з Лондоном»…

— Почекайте кілька хвилин, я викличу машину, — сказав Іванов.

— Тільки не зникайте на добу, як Сергій Сергійович, мене в міліцію заберуть, грошей у мене немає, — посміхнувся Ісаєв. — Чим розплачуся за такий казковий обід?

…Коли вони спустилися до «ЗІСа», Ісаєв одразу помітив, що біля шофера сидить чимсь знайомий йому чоловік; нахилив голову, наче шнурок черевика зав'язував; помітив він і те, що біля дверей салону сидів бугай з погонами майора; він, таким чином, опинився посередині — між майором і Івановим, як і належить заарештованому. Коли «ЗІС» рвонув з місця, той, що сидів біля шофера, випрямився й повільно повернув голову.

Це був Макгрегор.

7

— Знайомтесь, Всеволоде Володимировичу, це Вікентій Ісайович Рат, наш співробітник, — сказав Іванов. — Лондон у нас обладнаний недалеко в країні, як кажуть, довіряй, але перевіряй. Не запідозрили гру? Як мова нашого Макгрегора?

— Блискуча робота, — відповів Ісаєв. — Поздоровляю. Чи сказати їм про трамвайний передзвін, що здивував мене, коли вони гнали на «військовий аеродром», подумав Ісаєв, чи приберегти? Мабуть, варто приберегти, бо в мене тоді тільки промайнула тінь підозри, я справді вірив, що потрапив до англійців, я був надто щасливий, коли після цього ублюдка «нікс фарштеєн», ковдри з клеймом теплохода «Куйбишев» почув оксфордський придих; страшно було повірити, що в смердючий трюм мене кинули свої…

— Чесно признатися, — сказав Рат і, як хлопчисько ставши на коліна біля шофера, повернувся до Ісаєва, — я дуже хвилювався, коли йшов до вас на першу зустріч.

— Зустріччю я називаю інший захід, — посміхнувся Ісаєв, зачаровано розглядаючи вулицю Горького. — Ви йшли на допит, а не на зустріч.

— Питання з Лондоном, яке ви визначили як «головне», — вирішене, правда? — спитав Іванов.

— Залишилося вирішити ще два, — відповів Ісаєв.

— Я пам'ятаю.

— А як зветься цей проспект? — спитав Ісаєв, коли вони переїхали міст, перекинутий через під'їзні колії Білоруського вокзалу.

— Ленінградський, — відповів Рат. — Веде до Хімкінського водосховища, чудові пляжі, сосновий бір; трудящі відпочивають кожної неділі.

— Подивимося?

Іванов кивнув:

— На робітничі новобудови поїдемо наступного разу, в мене незабаром нарада, керівництво не зрозуміє, якщо я запізнюся.

— Ви — керівництво, — Ісаєв посміхнувся, — так вас називає секретар.

Іванов знизав плечима:

— Штампи досить швидко входять у вжиток, витравити їх куди важче… Я маю бути у товариша Абакумова, він міністр — це і є керівництво…

— Санкцію на побачення з дружиною і сином дасте ви? Чи керівництво?

— Це не просте питання, Всеволоде Володимировичу… Ми розділимо його на два етапи…

— Тобто?

— З матір'ю вашого сина ви зустрінетесь найближчими днями, після того як почнете писати сценарій… Стенограф Коля, мабуть, неприємний вам, то я попрошу підключитися до роботи нашого милого Макгрегора… Не заперечуєте, Вікентію Ісайовичу? — не дивлячись на Рата, ствердно запитав Іванов.

— Я з радістю, — відповів той. — З Максимом Максимовичем працювати сама насолода, школа…

— Ви не спитали моєї думки, Аркадію Аркадійовичу, — втрутився Ісаєв, усе ще із захватом дивлячись на людей, що йшли по проспекту, на черги біля тролейбусних зупинок, на вітрини магазинів, не міг приховати захоплення стадіоном «Динамо» (Іванов сказав: «Наш, ми будували») і повторив: — Моя думка вас не цікавить?

— Відводите Рата?

— Аж ніяк… Я почну працювати лише після того, як одержу побачення з… дружиною… матір'ю мого сина… І з ним, Саньком…

— Домовились, — легко погодився Аркадій Аркадійович. — Накидайте кілька сторіночок сценарного плану, ніякої конкретики, імовірності… Після цього матимете