Читати книгу - "Відчай"

— Ви записуєте нашу розмову? — спитав Ісаєв. — Чи в цьому немає потреби, внесете мої відповіді в протокол допиту по пам'яті?

— Годі вам… Не вважайте мене монстром, як не соромно…

— Соромити мене не треба, Аркадію Аркадійовичу… В камері сиджу я, а не ви… Про запис спитав ось чому: чи варто реанімувати царські віцмундири? Ну гаразд, відмінили «командирів» і повернули «офіцерів», лампаси, золоті погони… Допускаю: в сорок третьому треба було думати про ту частину країни, яку належало визволяти… А там у кожному місті виходили власні нацистські газети, які редагували наші люди, працювала російська поліція, агентура, свої кати, лютували свої підрозділи СД; треба було продемонструвати тим, хто прожив в окупації роки, що ми від комісарів відступили до колишньої Росії; компроміс; саме тому, як я розумію, замінили інститут комісарів на «замполітів»… Але навіщо тепер цивільних чиновників одягати у все царське? Вам скільки років, Аркадію Аркадійовичу?

— Тридцять сім, — відповів той трохи розгублено, намагаючись, мабуть, приховати роздратування.

— Отже, ви пам'ятаєте форму царських жандармів? Міліціонери одягнені саме в жандармську форму! Тільки без аксельбантів… До речі, ви читали в книжках з історії, що головний лозунг солдатської маси в сімнадцятому році був «Бий золотопогонників!»?

— Золотопогонниками були дворяни, — заперечив Іванов. — Мій батько з бідняків, Всеволоде Володимировичу. Отож мову треба вести не про форму, а про зміст.

— Генерал Шкуро з селян. Співробітник Гіммлера генерал Краснов був сином сільського вчителя, та й нацист Біскупський, царський генерал, також із сім'ї різночинців.

— Ні, — зітхнув Іванов, — нічим я вам не зможу допомогти, коли ви таке плетете, чесне слово… Я вас слухаю з інтересом, мотаю на вус, якого в мене немає, але якщо ми зупинимо всю цю вуличну юрбу і я дозволю вам висловити те, що ви тільки-но говорили мені, вас втопчуть у асфальт.

…У ресторані «Москва» вони всілися біля вікна; вид на Кремль був приголомшливий; Ісаєв знайшов очима ті вікна в «Націоналі», де жили Ілліч і Надія Костянтинівна; Каменев жив поверхом вище, поряд з ним був приготовлений двокімнатний номер для Троцького, але наркомвійськмор одразу ж перебрався в свій поїзд, який став його штабом, — аж до кінця двадцятого мотався по фронтах; у номері жили його дружина Наталія Седова і сини Сергій і Лев.

— Я пропоную меню, — сказав Іванов, розглядаючи найменування блюд, написані від руки на цупкому сірому папері. — Закуска: оселедець з картоплею, дві порції ікри й балик. Збірну солянку їстимете? Не забули, що це таке?

— Я просто не знаю, що це таке. — відповів Ісаєв. — У Москві та й у Пітері такого тоді не було, у Владивостоці подавалися здебільшого рибні страви.

Іванов підвів очі на Ісаєва, в них було співчуття:

— Тоді неодмінно почастую вас збірною солянкою… Це наше, типово російське… Потім візьмемо рибу «по-монастирськи», теж із серії забутих страв, так би мовити, золотопогонних… Традиційна їжа, наша, не «деваляй» якийсь або «шнітцель»… Російська кухня цілком може змагатися з французькою, і не лише змагатися, а й перемогти… Це я вам — за віцмундири, — засміявся Іванов, — під ребро, щоб знали, на що замахуєтесь… «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь» — формула відлита в бронзу…

Ісаєв хотів сказати, що він пам'ятає, як розлютився Ілліч, коли Сталін запропонував включити Україну, Закавказзя, Білорусію й Туркестан до складу РРФСР, автоматично підкоривши їх Москві; Ленін лютував так, як умів лютувати тільки він — відкрито, з гнівом: не включати в РРФСР, а добровільно об'єднати, з правом виходу із Союзу! Не імперське поглинення, а братерське об'єднання народів, звільнених Революцією; ні, цього йому говорити не можна, я й так сказав аж надто багато, подумав він, але я мушу щось зробити, аби — в свою чергу — розкачати цього «Аркадія Аркадійовича»; розгнівана людина скоріш відкривається, а мені треба бодай трішечки збагнути його, я ходжу в пітьмі, вони мене заплутали, я нічого не розумію, такого зі мною ще не було…

Але Іванов відкрився сам. Після того як офіціантка прибрала стіл і запитала, що «дорогі гості» візьмуть на «третє» (єдине слово, що лишилося від моїх часів, подумав Ісаєв; на Заході це називають «десерт»; ми в революцію «третім» називали компот), генерал замовив морозиво з варенням і каву, почекав, поки офіціантка відійшла, витяг з кишені фотографію й простяг її Ісаєву:

— Знаєте цих людей?

— Одного знаю дуже добре. Це Ейхман, у гестапо він займався знищенням євреїв… Я ж писав про нього, коли працював на дачі…

— Читав… Дуже цікавий матеріал… Ейхман зник… Ми робимо все, щоб знайти цього бузувіра… А той, хто поряд з ним? У цивільному?

— Знайоме обличчя… Дуже знайоме… Я цього бачив…

— Не в гестапо?

— Гестапо — не моя єпархія, — посміхнувся Ісаєв. — Я застрелився б, якби мені довелося там працювати…

Іванов щиро здивувався:

— Чому?! З погляду розвідника — це дивовижний об'єкт для оперативної інформації.

— Правильно. Але мені довелося б, як і всім співробітникам Мюллера, брати участь у допитах, які дуже часто супроводжувались тортурами… А катували там не своїх, а наших… Ви змогли б там працювати?

— Запитання жорстке, — Іванов відповів не зразу, лоб укрився зморшками, обличчя вмить постаріло, на ньому відбилася важка багатолітня втома. — Я одразу й не відповім. Ви мене загнали в глухий кут, чесно кажучи… Добре, а у вас, у шостому управлінні, в розвідці, у Шелленберга, ви цієї людини не зустрічали?

— Ні. Я зустрічав десь у посольствах… А може, у Ріббентропа, на Вільгельмштрасе…

— Коли? В які роки?

— Знову ж таки боюся бути неточним, але це були останні місяці війни…

— Сходиться, — сказав Іванов, і те напруження, що так відбивалося на його обличчі, змінилося розслабленістю; навіть на спинку стільця відкинувся. — Прізвище не пригадуєте?

— Ні.

— Хто він, судячи по обличчю, за національністю?

— Я не вмію визначати національність по обличчю, черепу чи вухах, — відповів Ісаєв. — Це в рейху знали рейхсміністр Розенберг, псих Юліус Штрайхер і пропагандист-ідеолог Геббельс… У них треба консультуватися…

— Валленберг… Вам щось говорить це ім'я?

Ісаєв знову подивився на фотографію, кивнув:

— Ви праві, це Валленберг, банкір із Швеції.

— Вам не здається дивним, що єврейський банкір із Швеції дружньо розмовляє з катом єврейського народу?

— Шведський банкір, — уточнив Ісаєв, — у Швеції немає національності, там є віросповідання… Валленберг, мені здається, був католиком… Він працював у шведському посольстві у Будапешті, там Ейхман не тільки знищував євреїв, а намагався частину нещасних обміняти на машини й бензин для рейху… Мабуть, Валленберг, як