Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

— Чудово, Кугельмасе, — сказав чарівник. — Куди подамося зараз?

— Ще тільки раз, — сказав Кугельмас. — Погода така казкова, а молодість не вертається. Слухайте, ви читали книжку Апдайка «Кравець скаржиться»? Пам’ятаєте героїню?

— Моя ціна тепер 25 доларів, бо життя дорожчає, але з вас я нічого не візьму, щоб відшкодувати вам невигоди, до яких я спричинився минулого разу.

— Ви славний хлопець, — сказав Кугельмас, поправляючи свої кілька останніх волосків на лисій голові, й умостився у шафі. — Сьогодні працюватиме як слід?

— Сподіваюсь. Але після тої халепи я не надто часто використовував цю машину.

— Кохання та любощі… — озвався Кугельмас ізсередини. — На що тільки не відважишся заради привабливого личка.

Перскі вкинув досередини примірник роману і тричі постукав по ящику. Та цього разу замість звичного звуку пролунав глухий вибух, щось затріщало, посипалися іскри. Перскі незграбно відскочив, його серце не витримало, і він гримнув додолу мертвий.

Шафу охопило полум’я, і за хвилю запалав увесь будинок.

Кугельмас, який навіть не підозрював про катастрофу, у цей час мусив розв’язувати власні проблеми. Бо, як виявилося, не перенісся він ані до роману Апдайка, ані до будь-якого іншого роману. Він опинився у старому підручнику іспанської мови і рятував своє життя, щодуху тікаючи голою, кам’янистою рівниною від слова tener («мати») — великого і волохатого неправильного дієслова, яке наздоганяло його на своїх довгих, худющих ногах.

Карл Амері

ПАДІННЯ МІСТА ПАССАУ

Фантастична повість

З німецької переклав Анатолій Онишко

Перекладено за виданням: Carl Amery. Der Untergang der Stadt Passau. Wilhelm Heyne Verlag. Munchen, 1995.

I

Із «Magnalia Dei per Gentem Rosmarioram»,

тобто «Діянь Господніх через люд Розмеру» капелана Еґіда:

Літо Господнє 2112, котре числять іще як літо 131 РР (себто post postilen Tiam — після мору).

Це був знаменний рік, коли люд Розмеру під проводом Марте Третього вчинив волю Вседержителя, про яку читайте в главі XVIII Апокаліпсису:

Упав, упав Вавилон великий,

Блудниця народів, що з нею

Царі земні розпусту чинили.

І орудою був обраний люд Розмеру, бо з самого початку між ним і Вавилоном Бассау постала ворожнеча. Так заповів, помираючи, ще Лойз Засновник, коли люд, гірко плачучи, полишив оселі отчого міста, гнаний колісницями жорстокого фараона.

Я, Еґід, який записує це, при тому був, коли Марте Третій та Імре, зверхник Чотирьох Бунчуків, сиріч Чотирьох Комітетів, восени літа 130 зійшлися на берегах озера Балатон. Комонники вже давно вивідували життя-буття граду Бассау, бачили неспинні чвари, морд і олжу і отруту та міжусобиці можновладних при тому. А здвиг нашого люду і коней був великий. І радість була велика, коли вином скріплювали і кров’ю підписували згоду, — рішення двом людам по заході сонця вирушити разом горі рікою, щоб учинити покон гніву Господнього.

— Йой, люди-люди! — охнув Марте, повів туди-сюди під носом тильним боком немитої долоні і розвіз по щоках шмарки разом з рясною сльозою. — Лю-у-ди, люди!

Справді. Сказати більше і щось доречніше було зась. Справді, хто, крім людини, міг після довгої, довгої ночі здобути перемогу там, унизу, — там, у долині трьох рік, де знов світились вогні.

Їх були десятки, всі світлі й жовті, кожний ясніший за двадцять або й п’ятдесят свічок. Деякі вогні горіли в будинках, вимальовуючи світлі прямокутники і подвоюючись в тремкому дзеркалі Інну. Деякі з темних вуличок спрямовували своє світло вгору, на верхні поверхи фасадів. Всі вогні були величезні, але одне кругле біле освітлене око було набагато яскравіше за всі інші. Воно було постійно спрямоване на міст — сторожове світло. Навіть мишу, здавалось Марте, можна було б помітити звідси згори, якби вона захотіла у білій ясноті прошмигнути мостом. А навпроти них високо над містом і ще трохи навскоси від них чотири променисті кулі були причеплені до стіни фортеці, обриси якої вирізнялись на тлі зоряного неба.

— Гей, Лойзе, — ахнув Марте, — слухай, неньо, а тут завжди було стільки світла ТОДІ?

— Дурню, — буркнув Лойз. — Що ти тямиш. Куди більше було.

Обидва (розділені двадцятьма п’ятьма роками віку та жахливим життєвим

досвідом) стояли біля балюстради перед вхідною брамою у спорожнілий монастир Помічної Марії, на кручі над містом на Інні. (Коли він, Лойз, був тут востаннє? Правильно, літа 1975-го було це, тоді йому було вісімнадцять. Звичайно, ясної сонячної погоди, серед реву автомобілів, у які тепер ніхто не вірить. Потім мчав серпантинами вгору і вниз, німецькі номери чорним по білому, і десь кожний четвертий австрійський: білий по чорному, бо тоді таке ще було і навіть вважалось важливим. Була Австрія, і німецькі республіки, і французька, італійська, були проблеми аграрного ринку, загроза зі Сходу і Південного Сходу, були баланси платежів і дефіцити… еге ж, чого тільки тоді не було!..)

— Ну ж бо, ходімо! — роздратовано гаркнув Лойз. Вогні завдавали йому болю — не очі боліли, а всередині, а то був лютий біль. Йому слід було б знати, що без болю не обійдеться. Нікому, хто вийшов з ТОДІ, не слід було до цього вертатися. Навіть коли вкрай припече. — Ходімо!

Вони піднялись угору до третини кручі, потім подались униз, пройшли трохи старою вулицею і спинились у заростях, що колись були садом якогось видавця. Влітку мисливці майже завжди спали просто неба, так було чистіше й безпечніше, а коники-гафлінгери охороняли краще за будь-якого вівчарського пса. (Після трагічної історії з Берні та вовками всі стали обачні.) Мисливці зазвичай закутувались у свої накидки з оленячої шкури, а згорнуті плащі клали під голову.

— Слухай, Лойзе, — видушив з себе Марте (він розумів, що Лойз нічого не хотів слухати, однак ніяк не міг потамувати свою цікавість), — слухай, а як ті вогні робляться, що вони їх?..

— Звідки мені знати! — буркнув Лойз. — Генератори, мабуть. Помовч!

— Слухай, а… — цікавість так швидко не минає, — скрізь було так багато світла — ТОДІ? Скрізь? І в нас?

Лойз сперся на лікті і повернувся обличчям до хлопця, у світлі зірок було видно: він сердито закусив верхню губу.

— В десять разів більше, йолопе, — пирхнув він. — У сто разів. Що ти тямиш! Вуличні ліхтарі, довгі, з неону і вармтону, на бані собору і на вежах, і на фортеці Обергауз, ось там, — зелене, золоте, яке лиш хочеш. А тепер зроби ласку і стули рота! — Він ураз відвернувся, скулився клубком, тамуючи біль усередині. Заплющив очі й чекав, щоб хлопець почав рівно дихати, — тобто, щоб