Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

— Мені нема в чому признаватись, — відповів я, стукаючи носаком чобота в двері: я лежав у пекельній сорочці і міг перестукуватись тільки ногами. — Я нічогісінько не знаю про той клятий динаміт.

— Добре! — похвалив мене 0пенгаймер. — Молодчага він, правда, Еде?

Це ще раз показувало, як мало було в мене шансів переконати начальника Есертена, що я непричетний до тієї справи з динамітом. Його настирливі допити переконали навіть Опенгаймера, котрий так захоплювався моєю непохитною мовчанкою.

На першій порі цього катування я примудрявся надовго засинати і бачив чудові сни. Звісно, вони були яскраві й реальні, як здебільшого й бувають сни, але мене вражала їхня надзвичайна послідовність і логічність. Часто мені снилося, що я доповідав у колі вчених про якісь не зовсім ще з'ясовані питання, або читав їм свою ретельно опрацьовану статтю про якісь власні дослідження, або викладав свої висновки, зроблені на підставі чужих досліджень і спроб. Коли я прокидався, у мене в вухах ще дзвенів мій голос, а очі бачили надруковані на білому папері речення й цілі абзаци, і я, дивуючись, устигав їх перечитати, поки марево зникало. Мимохідь звертаю вашу увагу на одну цікаву подробицю: я помітив, що свої міркування в цих снах завжди будую на дедукції.

Снилася мені також велика ферма, що на сотні миль простяглася на північ і на південь. Вона лежала десь у місцевості помірного клімату, що флорою та фауною скидалася на Каліфорнію. Не раз і не два, а, мабуть, разів з тисячу я вві сні бував на тій фермі. Цікаво, що це була все та сама місцевість. Жодна істотна риса її ніколи не мінялася, хоч скільки разів вона мені снилась. Завжди з лук, зарослих люцерною, де паслися мої джерсейські корови, я їхав візком вісім годин до села побіля великого пересохлого струмка, і там сідав у потяг вузькоколійки. Кожна межа, що я повз неї проїздив своїм візком, запряженим гірськими кіньми, кожне дерево, гора, кожний брід і місток, кожний вивітрений верх, кожна западина в узбіччі гори завжди були ті самі.

На цій цілком реальній фермі, що мені снилась, коли я лежав, зашнурований у пекельну сорочку, лише мінялися деякі дрібниці, залежно від пори року, а також від конкретної праці. На полонинах понад луками, зарослими люцерною, я почав розводити ангорські кози. І щоразу, як мені снилося те місце, я помічав зміну, але тільки таку, яка могла статися за час між двома снами.

О, ті зарослі кущами узбіччя! Мені здається, що я й тепер бачу, як уперше туди пригнали кіз. І добре пам'ятаю всі зміни, що зайшли потім: поступово з'являлися стежки, які вигризали кози у густому чагарнику, почали зникати менші, молодші кущики — їх кози просто поз'їдали; в усіх напрямках поробились галявинки між старими й вищими кущами, що їх кози обскубували, звівшись на задні ноги; потім на галявинках знялася висока трава. Авжеж, ці сни найдужче чарували мене своєю послідовністю. Пам'ятаю, як настав день, коли прийшли люди з сокирами, позрубували решту кущів і віддали козам обгризати листя, бруньки й кору; а іншого разу, вже взимку, склали те обгризене пруття в купи і поспалювали. Ще іншого дня я перегнав кози на інші, зарослі непроглядним чагарником кручі, а слідом за ними йшла череда худоби й паслася у високій по коліна соковитій траві, що виросла там, де колись був чагарник. Потім череду погнали далі, і прийшли мої люди, переорали плугами ті узбіччя, вивертаючи дерник і готуючи ріллю під майбутню сівбу.

А скільки разів мені снилося, як я виходив з потяга вузькоколійки на станції в маленькому селі побіля висохлого струмка, сідав на візок, запряжений гірськими кіньми, і довгі години їхав знайомою дорогою, повз люцернові луки, повз вищі узбіччя, де в мене росли тепер ячмінь і конюшина. Я дивився, як мої робітники жали, косили, а далі, видираючись щораз вище, кози обгризали чагарник і звільняли нові місця, щоб їх можна було орати.

Та це були тільки сни, химерні видива, створені дедуктивною, підсвідомою роботою мозку. Як ви побачите, вони були зовсім не подібні до того, що я перечував, коли виходив за ворота смерті і знову жив життям якоїсь іншої особи, що колись була мною.

Коли я, не спавши, довгі години лежав у пекельній сорочці, то увесь час ловив себе на тому, що думаю про Сесіля Вінвуда, про того поета-фальшівника, що безпричинно заподіяв мені всю цю муку, а сам опинився на волі. Ні, я не відчував до нього ненависті. Надміру м'яке це слово! Нема в мові такого слова, що докладно могло б відбити мої почуття! Одне тільки можу сказати: мене гризло таке бажання помсти, що годі його й висловити. Немає такої мови, якою можна було б описати те, що пекло мою душу. Цілими годинами я вигадував йому найжахливіші, найпекельніші муки. Наприклад, я карав його стародавніми тортурами, коли до людини прив'язували залізний казанок, а туди впускали щура. Вийти на волю щур міг тільки через тіло людини, якщо він його перегризе. Я був у захваті від своєї вигадки, аж доки зміркував, що смерть прийде занадто швидко. Інший спосіб, мавританський, був би кращий, але ні, не варто далі на цьому спинятись. Одне слово, годинами не спавши і божеволівши з муки, я все марив про помсту над Сесілем Вінвудом.

РОЗДІЛ ІХ

Довгі, болісні години, коли я не спав, навчили мене одної дуже важливої штуки, а саме — підкоряти своє тіло розумові. Я звик страждати пасивно, як, безперечно, звикли всі, хто пройшов вищу науку покари пекельною сорочкою. Нелегко було створити мозкові такий блаженний спокій, щоб забути про нерви, хоч вони тремтіли, скаржилися й страждали нестерпними муками.

Саме тому, що я навчився підкоряти тіло своїй волі, мені вже неважко було скористатися з секрету, якого навчив мене Ед Морел.

— Що, скоро каюк? — запитав він одної ночі.

Я пробув сто годин у пекельній сорочці і був страшенно знесилений. Такий, що не відчував власного тіла, хоч його вкривали суцільні рубці й болячки.

— Схоже на те, — простукав я відповідь. — Мене доконають, якщо й далі так катуватимуть.

— Не піддавайся їм, — сказав він. — Є один спосіб. Я навчився його тут, у карцері, коли мені й Месі добре діставалось. Я вичухався, а він урізав дуба. Коли б я не добрав цього способу, то й