Читати книгу - "Габрієла"

class="p1">— Приходьте потім пити каву. У нас, правда, сніданок скромний. Я хочу розповісти вам сон про те, як я бачила покійного чоловіка. Він мені й каже: «Арміндо, старенька моя, диявол заволодів розумом мешканців Ільєуса. Тут думають лише про власні гроші, про багатство і збагачення. Це матиме невеселий кінець… Скоро тут таке діятиметься…»

— Для мене, доно Арміндо, вже діється… Почалось воно з від'їзду Філомени. Так, для мене вже почалось… — Він сказав це жартома, але він знав, що це справді так.

Лоцман висадився на борт корабля, і тепер пароплав маневрував, аби вдало обігнути мілину і зайти в порт.

Про похвалу законові й правосуддю, або про народження й національність

Незважаючи на те що Насіба всі називали арабом і навіть турком, слід одразу ж підтвердити, що був він справжнім бразильцем, а не натуралізованим іноземцем. Народився він в Сирії, прибув до Ільєуса, коли йому було чотири роки, припливши до Баїйї французьким пароплавом. В той час, йдучи по сліду какао, яке давало гроші, в місто, прославлене на весь світ, щоденно морем, річками, суходолом, на пароплавах, баркасах, човнах і човниках, верхи на ослах і просто пішки прибувало звідусіль сотні бразильців та іноземців. Люди їхали із Сержіпе, Сеари, Алагуаса і Баїйї, із Ресіфе і Ріо, із Сірії та Італії, із Лівану і Португалії, з Іспанії та багатьох інших країн. Робітники, комерсанти, юнаки, що шукають світлого майбутнього, бандити й авантюристи, барвисте збіговисько жінок, навіть подружжя греків, що з'явилось бог його знає звідки, — всі були тут. І всі вони, білочубі німці з щойно відкритої фабрики шоколадного порошку і статечні англійці із залізниці, були всього лише людьми зони какао, що засвоїли звичаї ще майже варварської області, з кривавими битвами, засідками, смертю. Вони приїздили і потроху перетворювались на справжніх ільєусців, справжніх грапіунас[24], що вирощують какао, відкривають крамниці і ятки, прокладають шляхи, убивають людей, грають у кабаре, п'ють у барах, проторюють дороги через грізну сельву, заробляють і витрачають гроші і почувають себе так, як найстаріші сини Ільєуса, як нащадки родин, що жили тут задовго до епохи какао.

Завдяки цим різноманітним людям Ільєус почав потроху втрачати вигляд розбійницького табору і став перетворюватись на місто.

Всі вони, навіть найостанніший волоцюга, котрий приїхав сюди, аби видурити гроші у розбагатілих полковників, сприяли дивовижному прогресові зони.

Родичі Насіба — Ашкари — були не просто натуралізованими бразильцями, вони стали справжніми ільєусцями — і за зовнішністю, і за переконаннями. Ашкари брали участь в боротьбі за землю, причому їхні подвиги були найгероїчнішими, і слава про них відлунювала довго. Подвиги ці можна було порівняти лише з тими, які здійснили Бадаро, Браз Дамазіо, відомий негр Жозе Ніке, полковник Амансіо Леал. Один з братів Ашкарів, на ім'я Абдулла, третій за віком, загинув в ігорній залі кабаре в Піранжі, де він мирно грав собі в покер. Загинув, убивши трьох з п'яти підісланих до нього жагунсо. Брати так помстились за його смерть, що про це пам'ятали довго всі місцеві старожили.

Для того щоб довідатись докладніше про родичів Насіба, досить лише підняти архіви суду, перечитати промови прокурора і адвокатів.

Турком і арабом його називали часто, але робили це його найближчі друзі, намагаючись не розсердити його. Сам він не любив цих прізвиськ і, бувало, гнівався не на жарт:

— Дивіться, щоб я вам не поскручував в'язи…

— Але ж, Насібе…

— Плетіть що завгодно, але облиште в спокої турків. Я — бразилець, — він бив величезним кулачищем себе в груди, — син сирійця, дякувати богові.

— Араб, турок, сирієць — чи це не все одно…

— Що? Все одно?! Та як ви смієте зі своїм невіглаством валити в одну купу все на світі: існують же науки — географія, історія, треба ж хоч трохи цікавитись ними. Турки — це бандити, найгірші люди в світі. Важко знайти більшу образу для сирійця, аніж назвавши його турком.

— Ну, годі, Насібе! Адже я і гадки не мав тебе образити. Просто для мене всі ці східні національності на одне лице…

Можливо, його називали так ще й завдяки чорним вислим вусам, що скидались на вуса скинутого султана і які він мав звичку настовбурчувати від час розмови. Ці густі вуса росли над товстими губами, що при найменшій нагоді привітно усміхалися. Крім того, надовго запам'ятовувались його виразні очі на лагідному приємному обличчі, які загорались невидимим полум'ям при зустрічі з першою-ліпшою жінкою. Це був величезний бразилець, високий, огрядний, з густою чуприною, з помітним черевцем «на дев'ятому місяці», як любив покепкувати Капітан, програючи Насібу чергову партію в шашки.

— На землі мого батька… — Так починались всі його розповіді в тісному колі друзів, які залишались в барі до останніх хвилин.

Тому, що своєю землею він вважав Ільєус, веселе приморське місто в багатому краю какао, де він виріс і став людиною. Його батько і дядьки, наслідуючи приклад Ашкарів, прибули сюди спершу самі, залишивши сім'ї в Сирії. Насіб приїхав пізніше з матір'ю і старшою шестирічною сестрою. Самому Насібу не було тоді й чотирьох років, він майже не пригадував подорожі в третьому класі і порту в Баїйї, де на них чекав батько. Потім переїзд до Ільєуса теж пароплавом, висадка на берег з човна, оскільки в ті часи тут не було ще навіть причалу. Про рідну землю, про Сирію, не залишилось навіть віддалених спогадів. Насіб став бразильцем, ільєусцем. Йому завжди здавалося, що він народився в ту мить, коли його із сльозами на очах обняв батько в порту Баїйя. До речі, першим кроком, який зробив бродячий комерсант Азіз, прибувши до Ільєуса, була його поїздка з дітьми до Ітабуни, яка називалась тоді Табокасом, де в нотаріальній конторі старого Сегісмундо малят було зареєстровано бразильцями.

Незабарний процес натуралізації було здійснено за кілька рейсів шановним нотарем, який виконав все з почуттям високого обов'язку. Не будучи визискувачем, він брав дешево, тим самим даючи змогу всім пройти через його руки, перетворюючи дітей емігрантів, або і їх самих, раз вони приїхали працювати на нашій землі, на повноцінних бразильських громадян з видачею їм справжніх свідоцтв про народження.

Трапилось так, що стара нотаріальна контора була підпалена під час боротьби за землі з метою знищення фальшивих актів обміру і реєстрації ділянок Секейро-Гранде. Про це розповідається навіть в одній з книг. Годі було шукати винуватця пожежі, а тим паче найменшою була вина старого Сегісмундо в тому, що книжки, де записувались дати народження й смерті, також згоріли у невблаганному вогні. Це змусило сотні ільєусців заново