Читати книгу - "Сезон гроз"

Він припіднявся, спершись на лікоть, і пильно приглянувся, шукаючи на її тілі інших, таких же ностальгічних пам’яток. Не знайшов. Не розраховував, що знайде, просто хотів подивитися. Корал зітхнула. Видно, знуджена абстрактними і не дуже результативними мандрами його долоні, вхопила її і рішуче скерувала у місце конкретне і, на її власну думку, єдино доречне. І дуже добре, подумав Геральт, притягуючи чародійку до себе і занурюючи обличчя у її волосся. Смугаста риба, ну то й що? Наче не було конкретніших речей, яким варто приділити увагу. Про які варто подумати.

* * *

Море і моделі вітрильників, хаотично подумала Корал, ледь стримуючи дихання, що рвалося з грудей. Може, і мілітарні фігурки, може, риболовля на штучну принаду. Але те, що істотно… Що насправді істотно… Це те, як він мене обнімає.

Геральт обійняв її. Так, наче вона була для нього усім світом.

* * *

Першої ночі вони мало спали. І навіть тоді, коли Літта заснула, відьми́н мав проблеми із засинанням. Вона так сильно обняла його рукою за талію, що він ледь дихав, — а ногу закинула впоперек його бедер.

Наступної ночі вона вже не була такою жадібною. Не тримала і не обіймала його так міцно, як раніше. Видно, вже не боялася, що вранці він втече.

* * *

— Ти задумався. Міну маєш чоловічу й понуру. Чого?

— Дивує мене… Гммм… Натуралізм нашого зв’язку.

— Що таке?

— Я ж казав. Натуралізм.

— Здається, ти вжив слово «зв’язок»? Дійсно, дивує семантична місткість цього поняття. Крім того, опосів тебе, як чую, посткоїтальний смуток. Це й дійсно натуральний стан, йому підвладні всі вищі істоти. Мені, відьми́не, теж дивна сльозинка крутиться в оці… Розхмурся, розхмурся… Я жартувала…

— Ти мене привабила… Як самця.

— Ти про що?

— Ти мене привабила. Як комаху. Фрезієво-морельно-магічними феромонами.

— Серйозно?

— Не гнівайся. Прошу, Корал…

— Я не гніваюся. Навпаки. Трохи подумавши, визнаю твою правоту. Так, це натуралізм у чистій формі. От тільки все було навпаки. Це ти мене задурманив і спокусив. З першого погляду. Натуралістично і анімалістично відтанцював переді мною шлюбний танець самця. Підстрибував, тупав, розпушував хвоста…

— Неправда.

— розпушував хвоста і тріпав крилами, як тетерук. Кукурікав і квоктав.

— Я не квоктав.

— Квоктав.

— Ні.

— Так. Обійми мене.

— Корал?

— Що?

— Літта Нейд… Це теж не твоє справжнє ім’я, правда?

— Моє справжнє ім’я занадто складне для вжитку.

— Чому?

— А спробуй швидко вимовити: Астрід Літтнейд Асгейррфіннбйорндоттір.

— Розумію

— Навряд чи.

* * *

— Корал?

— Гм?

— А Мозаїк? Звідки ця кличка?

— Знаєш, відьми́не, чого я не люблю? Питань про інших жінок. Особливо ж тоді, коли питаючий лежить зі мною в ліжку. І розпитує, замість зосередитися на тому, на чому саме тримає долоню. У ліжку з Єнніфер ти б на таке не відважився.

— А я не люблю, коли згадують певні імена. Особливо в момент, коли…

— Мені замовкнути?

— Я цього не казав.

Корал поцілувала його в плече.

— Коли вона потрапила до школи, то звалася Аїк, прізвища не пам’ятаю. Не досить, що ім’я чудернацьке, то ще й страждала від браку пігментації шкіри. Щоки мала покриті білими плямами, це справді виглядало як мозаїка. Звісно ж, вже після першого семестру її вилікували, чародійка повинна бути бездоганною. А прізвисько, раніше глузливе, прилипло. І швидко перестало бути глузливим. Вона й сама його полюбила. Але досить вже про неї. Говори до мене і про мене. Давай!

— Що давай?

— Говори про мене. Яка я. Гарна, правда? Ну, скажи?

— Гарна. Руда. І веснянкувата.

— Я не веснянкувата. Веснянки я вивела з допомогою магії.

— Не всі. Про деякі забула. А я їх відшукав.

— Де… Ах. Ну так. Я веснянкувата. І яка ще?

— Солодка.

— Прошу?

— Солодка. Як вафелька з медом.

— Ти з мене не смієшся?

— Подивися на мене. Глянь мені в очі. Ти бачиш в них хоч тінь нещирості?

— Ні. І це мене найбільше непокоїть.

* * *

— Сядь на краю ліжка.

— Нащо?

— Я хочу зреваншуватися.

— Прошу?

— За веснянки, які ти відшукав там, де відшукав. За прикладені зусилля і детальний… огляд на місцевості. Я хочу зреваншуватися і віддячитися. Можна?

— Ну звісно.

* * *

Вілла чародійки, як майже всі в цій частині міста, мала терасу, з якої відкривався вид на море. Літта любила сидіти там і годинами спостерігала за кораблями на рейді з допомогою чималого бінокля на штативі. Геральт не те, щоб поділяв її захоплення морем і тим, що по ньому плавало, але любив товаришити їй на терасі. Сідав близько. Відразу ж за нею, притуливши обличчя до її рудих кучерів, насолоджуючись запахом фрезії і морелей.

— Оцей галеон, який кидає якір, подивися, — показувала Корал. — На прапорі блакитний хрест, це «Гордість Цинтри», напевно в рейсі до Ковіру. А от цей ког — це «Альке» з Цидарису, напевно, приймає вантаж шкір. А там, дивися, «Фетида», транспортний хольк, місцевий, двісті ластів вантажопідйомності, каботажний, курсує між Кераком і Настрогом. Там, глянь, виходить на рейд новіградська шхуна «Пандора Парві», гарний, доладний корабель. Подивися в окуляр. Побачиш…

— Я бачу без бінокля. Я мутант.

— Ах, правда. Я й забула. Ось там — галера «Фуксія», тридцять два весла, може завантажити чотириста ластів. А той зграбний трищогловий галеон — «Вертіго», приплив з Лан Ексетеру. Там, далі, з амарантовим прапором, — реданський галеон «Альбатрос», три щогли, сто двадцять стоп між штевнями[9]… Дивися, дивися, піднімає вітрила і виходить в море поштовий кліпер «Ехо», я знаю капітана, він столується в Равенґи, коли швартується тут. А там, подивися, під повними вітрилами, галеон з Повіссу…

Відьми́н відгорнув волосся з рамен Літти. Повільно, одна за одною, розстебнув застібки, зсунув сукню з плечей чародійки. Після чого повністю присвятив свої долоні й увагу парі галеонів під повними вітрилами. Галеонів, рівні яким даремно було шукати по всіх морських шляхах, рейдах, портах і реєстрах адміралтейства.

Літта не протестувала. І не відривала очей від окуляру бінокля.

— Ти поводишся, — сказала раптом,