Читати книгу - "Знахар"

сів біля хати на лавці. Мельник жив довго, проте оце вперше трапилося йому, аби хтось так його підвів. Він-бо хотів Микиті послугу зробити, а той не прийшов. Звісно, він в Ошмяні знайшов роботу, тому й не повернувся, та це його не виправдовувало.

— Пошкодують Романюки, — бурмотів він, пахкаючи люлькою.

Сонечко світило. День видався теплий і тихий. Над ставами кружляло птаство, ганяючись за комахами. Раптом від гостинця почувся гуркіт. Старий зробив долонею дашок над очима. Гостинцем мчав мотоцикл.

— У день святий щоб такі речі, — сплюнув Мельник. — Бога не бояться.

Він знав, про кого йшлося. Усім довкола ще від весни було відомо, що то з Людвикова, з фабрики, син власника, молодий пан Чинський. За кордоном на інженера вивчився, а тепер до батьків на відпочинок приїхав. Подейкували, що він по батькові мав фабрику успадкувати, але для нього найважливішим був цей мотоцикл, чортова машина, що людям уночі спати не давала й коні на дорогах страхала.

Отож старий зневажливо дивився на хмару куряви, що зникала на гостинці. І позираючи в той бік, угледів чоловіка, що прямував дорогою до млина. Незнайомець ішов повільно, розміреним кроком, на плечі ніс вузлик, прив’язаний до палиці. Спершу Прокопові здалося, що це Микитка, і йому аж кров ударила в обличчя, та коли чоловік наблизився, виявилося, що він уже немолодий, із чорною бородою, у якій видніла сивина.

Незнайомий підійшов, уклонився, привітався, як Бог велить, і запитав:

— Чи можна присісти й води попросити? День спекотний, і пити хочеться.

Мельник уважно глянув на нього, посунувся, звільнивши біля себе місце на лаві, і кивнув головою.

— Сісти кожному вільно. А води в нас, слава Богу, не бракує. Он там, у сінях, відро стоїть, — показав за собою.

Прибулець викликав у нього симпатію. Обличчя мав сумне, але Прокіп і сам пережив чимало нещасть, щоб любити веселі обличчя. По очах було видко, що це добра людина. До того ж, від кожного подорожнього можна довідатися про щось цікаве. А цей чоловік, видко, здалеку прибув, бо й говірку мав нетутешню.

— А звідкіль Господь привів? — запитав Прокіп, коли незнайомець повернувся й сів, утираючи тилом долоні краплини води з бороди та вусів.

— Здалеку. Тепер з-під Гродна йду. Роботи шукаю.

— І від самого Гродна роботи не знайшлося?

— Та чого, робив я місяць у коваля в Мицкунах. Але робота скінчилася, то я й пішов далі.

— У Мицкунах?

— Так.

— Знаю я тамтешнього коваля. Чи не Воловик?

— Воловик, Юзеф. Одноокий.

— Це правда. Йому око іскрою випалило. Отже, ти й сам коваль.

Прибулий посміхнувся:

— Коваль і не-коваль. Я до будь-якої роботи здатний.

— А як же це так?

— Бо я вже зо дванадцять літ світом ходжу, то й навчився багатьох речей.

Старий зиркнув на нього з-під кущуватих брів.

— То й у млині працював?

— Ні, не доводилося. Але я, пане Мельнику, правду скажу. Ночував я в Побереззі, у таких собі Романюків. Добрі люди. І там почув, що їхній син має до роботи в тебе стати. Але він в Ошмяні роботу знайшов у кооперативі й повертатися не хоче.

Прокіп спохмурнів.

— То тебе Романюки прислали?

— Де там. Але я почув про таку можливість, то й подумав, що скористаюся. Зайти й запитатися не гріх. Як захочеш, то візьмеш мене, а не захочеш — то й ні.

Прокіп знизав плечима.

— Як же я тебе можу взяти, додому чужу людину впустити?

— Я й не напрошуюся.

— То й добре робиш. Я тебе не знаю, і ніхто тебе тут не знає. Сам розумієш. Може, ти й добра людина, не маєш поганих намірів, а може й лиха. Я й імені твого не знаю, ані звідки ти родом.

— Звуть мене Антоній Косиба, а народився я в Каліші.

— Та хто його знає, де той Каліш.

— Певне, що далеко.

— Світ великий, — зітхнув Прокіп, — а люди на нім різні.

Запанувала мовчанка, та невдовзі Прокіп запитав:

— А чого ти так ото ходиш, ніде собі місця не нагрієш? Дому не маєш?

— Не маю.

— І жінки своєї не маєш?

— Ні.

— А чому?

— Не знаю… Від жінок нічого доброго не буває.

— Що правда, то правда, — погодився Прокіп, — через них самі клопоти й гріх. Але оженитися все-таки треба. Так закон Божий приказує.

І подумав старий Прокіп, що цей закон для нього виявився жорстоким. Що з того, що народила йому жінка трьох синів і доньку, та не на втіху, а на горе.

Його роздуми урвав прибулець:

— Певне, що ти мене не знаєш. Але ж я в людей працював, на те свідчення маю. Можеш почитати.

— Не читатиму я. Читання й писання до добра не доводять.

— Документи мої в порядку. Якби я злодій був, то не роботи б шукав, а де що вкрасти. Якби був злодієм, то мене вже давно у в’язниці зачинили б. А я вже дванадцять літ ходжу. І навіть прихилитися ніде, бо рідних не маю.

— А чого не маєш?

— А ти маєш? — запитав незнайомець.

Мельника це здивувало.

— Аякже! У мене ж сім’я.

— Але, якби не доведи Боже, всі померли, то чи знайшов би ти когось близького?.. Знайшов приязних, щирих людей, які б допомогли тобі в біді?..

Незнайомець говорив із гіркотою в голосі й дивився просто в очі Прокопові.

— Ніхто не має близьких, — сказав він, і Мельник нічого на те не відповів.

Уперше в житті він почув таку думку, і вона видалася йому слушною. Тому Прокіп уже приязніше глянув на прибульця.

— Що там люди про мене кажуть чи думають, — мовив він, — мене не обходить. Певне, тобі вже однаково байок наоповідали. Але я сам знаю, як мені жити. Кривди чи нещастя нікому не бажаю. Прийде хтось до мене, то голодним не піде. Богом присягаюся! Так і тобі скажу: мені хліба не бракує, і ти наїсися. Так само й на вулиці не ночуватимеш. Знайдеться для тебе куток. Але роботи в мене для тебе немає. Я тобі так скажу: ти мені здаєшся недурним, може й чесним. Але я потребую робітника здорового, дужого й молодого. А ти вже свої літа маєш.

На те незнайомець мовчки підвівся. За кілька кроків від хати лежав у траві млиновий камінь, що навпіл розколовся. Чоловік нахилився над ним, підважив обіруч його половину, розставив ноги, вперся й підняв. Потримав його так трохи, мовчки дивлячись на Мельника, а тоді кинув, аж земля загула.

Прокіп повільно натоптував люльку. Прибулий сів поруч, витягнув з кишені цигарку. Закурили, і мельник