Читати книгу - "Спаситель"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Халворсен не зводив погляду з Біргера Голмена, тримався напоготові, але той навіть не намагався що-небудь робити. Він лише голосно дихав носом, дивився у порожнечу, почісуючи передпліччя.
– Ви нічого не доведете, – відповів Голмен, наче аж із жалем.
Харрі розвів руками. У тиші, що раптом спала, залунало дзеленчання дзвіночків з вулиці.
– А що, свербить? Несила терпіти?
– Та пусте.
– Можна глянути просто тут, а можна у відділку. Обирайте, Голмене.
Дзвіночки лунали щомить голосніше. Сани? У центрі міста? Халворсен мав невідступне передчуття, що ось-ось пролунає вибух.
– Гаразд, – згодився Голмен, розстібаючи сорочку й закочуючи рукав.
На білому волохатому передпліччі виднілися дві малесенькі зашкарублі вавки. А шкіра навколо набула яскраво-червоного забарвлення.
– Поверніть руку, – попросив Харрі.
Така сама вавка, але однісінька, була з внутрішнього боку передпліччя.
– Страшенно сверблять собачі укуси, еге ж? – мовив Харрі. – А надто за десять-чотирнадцять днів, коли починають затягуватися. Таке мені лікар у травмопункті сказав, застерігши, щоб не розчісував вавок. Не варто б і вам розчісувати, Голмене.
Голмен порожнім поглядом дивився на власну руку.
– Справді?
– Три дірочки від зубів. Прислужившись зліпком щелепи, ми, Голмене, доведемо, який саме собака вкусив вас на контейнерному складі. Сподіваюся, ви легко відбилися.
Голмен захитав головою:
– Я не хотів… Я лише прагнув визволити її…
Дзвіночки на вулиці враз затихли.
– Чи ви визнаєте себе винним? – мовив Харрі, роблячи знак Халворсену, котрий враз поліз у внутрішню кишеню, але ані ручки, ані аркуша паперу там не знайшов. Харрі завів очі під лоба й поклав на стіл свого нотатника.
– Він казав, що вкрай змучився. Що йому несила більше терпіти. Я знайшов йому місце у Притулку. Ліжко та триразове харчування за тисячу двісті крон на місяць. Й за місяць-два його обіцяли взяти у програму лікування метадоном. Потому він знов зник, а коли я зателефонував у Притулок, мені сказали, що він утік, не заплативши за помешкання, а згодом… згодом він заявився до нас. З пістолетом.
– Й тоді ви наважились?
– Він уже був пропащим. Я втратив сина. Я не міг дозволити, щоб він забрав її з собою.
– Як ви знайшли його?
– Не на Платі. Я знайшов його біля «Ейки», сказав, що хочу придбати у нього пістолет. Зброя була при ньому, він показав пістолет і хотів зразу отримати гроші. Але я відповів, що при собі грошей не маю, мовляв, зустріньмося біля задньої брами контейнерного складу наступного вечора. Знаєте, а мені втішливо, що ви… що я…
– Скільки? – спитав Харрі.
– Перепрошую?
– Скільки ви мали намір заплатити?
– П’ятнадцять тисяч крон.
– І…
– Він прийшов. Виявилось, що набоїв у нього немає і, як він сам зізнався, взагалі не було.
– Але ви, певна річ, завбачили це, та ще й калібр стандартний, тож добути набої було неважко, адже так?
– Авжеж.
– Спочатку ви заплатили йому?
– Що?
– Нічого, пусте.
– Зрозумійте мене, це завдавало страждань не лише нам з Перніллою. Для Пера теж кожен день був пекельним. Мій син уже помер й лише чекав, аби хтось зупинив йому серце, котре ніяк не спиняло биття. Чекав…
– Спасителя.
– Так. Саме так. Спасителя.
– Але ж це не ваша справа, Голмене.
– Так. Це справа Господня. – Голмен, опустивши голову, щось пробурмотів.
– Як ви сказали?
Голмен підвів голову, але погляд його блукав у просторі, ні на чому не спиняючись.
– Але якщо Господь не робить своєї справи, її мусить зробити хтось замість нього.
На вулиці брунатні сутінки повили жовті ліхтарі. Коли випадав сніг, в Осло навіть уночі було ясно. Звуки були ніби загорнені у бавовну, а сніг поскрипував, мов феєрверк удалині.
– Чому ми не забрали його? – спитав Халворсен.
– Він не замірюється тікати, натомість має дещо розповісти дружині. За годину-дві пошлемо за ним машину.
– А він просто-таки артист.
– Невже?
– Але ж ридав, коли ти повідомив про синову смерть, хіба ні?
Харрі замислено захитав головою:
– Тобі ще чимало треба вчитися, Молодший.
Халворсен спересердя ко5пнув сніг.
– То просвіти мене, о наймудріший.
– Вбивство – це такий винятковий вчинок, що люди витісняють його зі свідомості, сприймаючи як напівзабуте жахіття. Я чимало разів бачив таке. Лише коли про це розповість інша особа, убивця, врешті, усвідомлює, що це існує не лише у його голові, а трапилось насправді.
– Еге ж. Утім, все одно холоднокровний добродій.
– Хіба ти не зауважив, що він геть розчавлений. Певно, Пернілла мала рацію, кажучи, що з них двох саме він любив сина більше.
– Любив? Убивця? – Голос у Халворсена мало не зірвався від обурення.
Харрі поклав руку йому на плече:
– Поміркуй сам. Хіба це не найбільший прояв кохання – пожертвувати рідним сином?
– Але ж…
– Я розумію, що у тебе на думці, Халворсене. Призвичаюйся, хлопчику, що такі моральні парадокси сповнюватимуть кожен день твого життя.
Халворсен торкнув незамкнені дверцята, але вони намертво примерзли. Несподівано роздратовано він смикнув дверцята, й ті, затріскотівши, розчинилися, а ґумова прокладка так і лишилася у проймі.
Вони посідали в авто, Харрі спостерігав, як Халворсен повертає ключ запалення, а другою рукою доволі сильно ляскає себе по лобі. Двигун заревів.
– Халворсене… – повів Харрі.
– Хай там як, а справу розкрито, комісар зрадіє, – голосно промовив Халворсен, кермуючи на дорогу просто перед вантажівкою, що пищала. Потім показав змерзлий середній палець у люстерко. – Тож звеселімося трошки. – Опустивши руку, він знову ляснув себе по лобі.
– Халворсене…
– Що таке? – пробурмотів той.
– Припаркуй авто на узбіччі.
– Що?
– Паркуйся.
Халворсен загальмував на узбіччі, біля тротуару, відпустив кермо й порожнім поглядом прикипів до вітрового скла. Поки вони гостювали у Голменів, скло вкрилося морозними візерунками. Халворсен голосно дихав, його груди різко здіймались та опускались.
– Часом хочеться послати таку роботу до бісової матері, – мовив Харрі. – Не переймайся.
– Не перейматимусь, – відповів Халворсен, дихаючи так само важко.
– Ти сам собою, а вони – самі собою.
– Так.
Харрі поклав долоню на спину Халворсену, зачекав. За кілька хвилин відчув, що колега став дихати спокійніше.
– Молодець, – мовив Харрі.
Обидва мовчали, поки машина, маневруючи у потоці пообіднього транспорту, котилася у Грьонланн.
Розділ 7
Вівторок, 15 грудня. Анонімність
Він височів на найвищому місці найжвавішої вулиці Осло, котра носила ім’я шведсько-норвезького короля Карла Юхана, – Карл-Юханс-гате. Він запам’ятав план міста, який взяв у готелі, й знав, що будівля, обриси котрої виднілися на заході, – то королівський палац, а на сході – Центральний вокзал.
Він сіпнувся.
Високо на стіні палав червоний неоновий термометр, що сповіщав про мороз, й від найменшого поруху повітря відчувався шпаркий холод, що проймав верблюже пальто, котрим він досі був цілком задоволений, а надто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спаситель», після закриття браузера.