Читати книгу - "Не сподівайтеся позбутися книжок"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я відповів йому, що стоїки, можливо, порушували цікаві теми, з тих пір закинуті, але їх треба обов'язково знову відкрити. Якщо вони в чомусь мали рацію, то я не розумію, чому треба чекати, поки котрийсь із американських геніїв відкриє цю стару ідею, яку європейські ідіоти вже давно знають. Або якщо розвиток такої ідеї завів у глухий кут, то тим більше про це треба знати, аби знову не ставати на шлях, який веде в нікуди.
Ж.-К.К.: Я називав наших невідомих великих французьких поетів. Розкажіть про забутих італійських авторів. Про несправедливо забутих.
У.Е.: Я вже згадував менш визначних барокових авторів, хоча найважливіший з них — Джован Баттіста Маріно — у свій час був більш відомим у Франції, ніж в Італії. Решта наших визначних людей XVII століття — це вчені та філософи, такі як Галілей, Бруно чи Кампанелла, які належать до всесвітнього «навчального плану». Наше XVIII століття було слабким, якщо порівняти його з тим, що відбувалось у Франції тієї ж епохи, але ми не можемо оминути мовчанням постать Гольдоні. Менш відомими є італійські філософи Просвітництва, наприклад, Бекарія, перший, хто висловився проти смертної кари. Але найбільшим італійським мислителем XVIII століття був, поза сумнівом, Віко, предтеча філософії історії XIX століття. Його краще переосмислили в англосаксонському світі, ніж у Франції.
Джакомо Леопарді, звісно, в усіх мовах є одним із найбільших поетів XIX століття, та він досі маловідомий у Франції, попри добрі переклади. Але Леопарді ще й великий мислитель, і в такій іпостасі він не визнаний навіть в Італії. І це цікаво. Декілька років тому його величезну працю «Zibaldone» (абсолютно несистематичні філософські роздуми про все і навіть більше) було перекладено французькою, та ця праця зачепила лише жменьку філософів і дослідників італійської літератури. Так само сталося з Алессандро Мандзоні: його «Наречені» мали багато перекладів французькою (з часу свого виходу і дотепер), але він ніколи не зміг завоювати великої читацької уваги. Шкода, я вважав його великим романістом.
Є також переклади «Сповіді італійця» Іпполіто Нієво, але чого б це французи мали їх читати, якщо навіть італійці їх не перечитують (якщо це взагалі гідна причина для читання)? Мені соромно визнати, що я сам повністю прочитав цей текст лише нещодавно. Це відкриття. Казали, що книжка нудна. І це неправда. Читання захоплює. Можливо, другий том дещо тяжкуватий, але перший — дуже гарний. До речі, письменник загадково помер у віці тридцяти років під час війн Гарібальді. Роман було опубліковано посмертно, тож там немає остаточних авторських правок. Захопливий літературний та історичний випадок.
Я міг би також згадати Джованні Верга. Але окремо варто сказати, можливо, про надзвичайно сучасний літературний і мистецький рух 1860-1880-х років, який ми називаємо Скапільятура (Scapigliatura). Про нього мало знають навіть самі італійці, попри те, що представники цього руху були на одному рівні з тими, які в той самий час творили в Парижі. Слово «Scapigliati» означає «розпатлані», «бродяги».
Ж.-К.К.: У нас у Франції були свої «кошлаті» — Hirsutes — яку заснували деякі з учасників групи «Hydropathes», що збиралися в кафе «Chat Noir» наприкінці XIX століття. Але я би хотів дещо додати до того, що ви сказали про XVIII століття. Між «Федрою» Расіна та початком Романтизмом у Франції минуло сто двадцять чи сто тридцять років без жодної написаної поезії. Віршувальники, звісно, знесли та надрукували тисячі віршів, мільйони, можливо, але жоден француз не зможе процитувати бодай одну із тих поезій. Я згадаю про Флоріана, звичайного байкаря, згадаю абата Деліля, Жана-Батіста Руссо, але хто їх читав і взагалі хто їх міг би читати сьогодні? Хто ще може читати трагедії Вольтера? Свого часу вони були знамениті, настільки, що їх автора за життя коронували в залі театру Комеді Франсез, але нині вони випадають із нашого поля зору. Тому що «поети», які вважали себе поетами, вдовольнилися тим, що застосовували старі правила віршування, надиктовані Буало. Ніколи раніше не писали так багато віршів і так мало поезії. Жодної за більше ніж сто років. Коли ви вдовольняєтеся тим, що застосовуєте правила, випаровується несподіванка, блиск, натхнення. Саме цей урок я іноді намагаюся вкласти в голови молодим кіношникам. «Ви можете продовжувати робити фільми, це порівняно легко, але тоді забудьте про кіно».
У.Е.: В цьому конкретному випадку фільтрування корисне. Краще не пам’ятати «поетів», про яких ви казали.
Ж.-К.К.: Так, цього разу це був корисний і точний фільтр. Усіх у прірву забуття. Здається, талант, новизна та відвага були на боці філософів і прозаїків, як-то Лакло, Лезаж або Дідро, а також драматургів Маріво та Бомарше. А потім почалося велике XIX століття роману.
У.Е.: А от у англійській літературі велика епоха роману припала на XVIII століття — Семюел Річардсон, Даніель Дефо… Три великі романні цивілізації — це, поза сумнівом, Франція, Англія та Росія.
Ж.-К.К.: Завжди вражає, що мистецьке натхнення може раптово зникнути. Якщо згадати історію французької поезії, наприклад, Франсуа Війона або сюрреалістів, то ви називатимете поетичні школи, що панували у французькій мові — як-то «Плеяда», класики, романтики, символісти, сюрреалісти тощо. Але ви не знайдете жодного поетичного залишку в період між 1676, датою написання «Федри», та автором на кшталт Андре Шеньє.
У.Е.: Це мовчання поезії, що відповідає найпереможнішій епосі Франції.
Ж.-К.К.: І в цей час французька мова була дипломатичною мовою всієї Європи. І, маю вам сказати, що я шукав! Навіть у народній літературі, всюди. Нічого рятувати.
У.Е.: Літературні та образотворчі жанри творяться з імітації та впливів. Ось приклад. Письменник починає, вперше, писати добрий історичний роман, який здобуває в результаті успіх: негайно з’являється плагіат. Якщо я дізнаюся, що можна заробити грошей писанням любовного роману,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не сподівайтеся позбутися книжок», після закриття браузера.