Читати книгу - "Червоногрудка"

— Ці сліди йдуть поверх останніх слідів чобіт. Кажеш, проходив повз це місце чотири рази?

— Якого дідька, Едварде! Ти й сам бачиш, що Даніель лежить там! — обірвав його Гюдбранн. — Зрозуміло, хтось притяг його сюди, і, скоріш за все, на санчатах. Але якщо ти послухаєш, що я тобі кажу, то зрозумієш, що цей хтось прийшов сюди вже після того, як я був тут востаннє.

Едвард нічого не відповів, замість цього він з явним роздратуванням висмикнув недопалок сигарети зі стулених губ Дале і з жалем подивився на мокрі відмітини на цигарковому папері. Дале зняв з язика прилиплий тютюн і спідлоба зиркнув на нього.

— Ну скажи на Бога, для чого мені робити що-небудь подібне? — запитав Гюдбранн. — І як би я примудрився поцупити труп з ділянки «Північ» і притягнути його сюди, та ще так, щоб мене не помітили караульні?

— Ти міг іти через нічийну смугу.

Гюдбранн скептично похитав головою:

— Едварде, ти вважаєш, я хворий? Навіщо мені труп Даніеля?

Едвард ще двічі затягся сигаретою, кинув недопалок на землю і наступив на нього чоботом. Він робив так завжди, хоча не знав навіщо, — просто не міг бачити догораючі недопалки. Сніг заскрипів, ніби застогнав, коли Мускен гасив недопалок, ніби вкручуючи його в землю підбором чобота.

— Ні, я не думаю, що ти притягнув Даніеля сюди, — сказав Едвард. — Бо я не думаю, що це Даніель.

Після цих його слів Дале і Гюдбранн здригнулися.

— Ну звісно ж, це Даніель, — сказав Гюдбранн.

— Або хтось із такою самою статурою, — сказав Едвард. — І такими самими нашивками на формі.

— Мішок… — почав Дале.

— Ага! Отже, ти бачиш, що це не той мішок, так? — глузливо спитав Едвард, поглянувши чомусь при цьому на Гюдбранна.

— Це Даніель. — Гюдбранн проковтнув слину. — Я впізнав його чоботи.

— І ти пропонуєш нам попросити похоронну команду просто взяти і знову забрати його? — запитав Едвард. — Навіть не роздивившись його ближче. На це ти й розраховував, чи не так?

— А йди ти к бісу, Едварде!

— Після цього випадку я не впевнений, хто з нас двох до нього раніше піде, Гюдбранне. Зніми з нього мішок, Дале.

Дале здивовано витріщився на товаришів, що стояли один проти одного, ніби двоє розлючених биків.

— Ти чув? — крикнув Едвард. — Розріж мішок!

— Я б краще цього не…

— Це наказ. Нумо!

Дале все ще вагався, нерішуче переводячи погляд з одного на іншого. Потім він поглянув на задубіле тіло на ящиках з боєприпасами, знизав плечима, розстебнув камуфляжну куртку і сунув під неї руку.

— Почекай! — сказав Едвард. — Попроси Гюдбранна позичити тобі багнета.

Тепер Дале вже зовсім розгубився. Він питально поглянув на Гюдбранна, але той похитав головою.

— Що ти хочеш сказати? — запитав Едвард, як і раніше стоячи обличчям до Гюдбранна. — За статутом належить носити багнет, а його в тебе сьогодні при собі немає, га?

Гюдбранн мовчав.

— Ти ж управляєшся з цим багнетом, як справжній убивця, Гюдбранне, що, скажеш, просто загубив його, чи не так?

Гюдбранн мовчав.

— Скидається на те, що так воно й є. Гаразд, діставай свій, Дале.

Найбільше за все Гюдбранну зараз хотілося вирвати це величезне, свердляче око з очної ямки командира. Як він зараз був схожий на того щура роттенфюрера! Щура, з щурячими очима і щурячим мозком. Невже він нічого не розуміє?

Ззаду було чути тріск — це тріщала мішковина, яку розтинав багнет, — і важке дихання Дале. Вони обернулися одночасно. Там, у червоних променях нового дня, бридко посміхаючись, на них дивилося бліде обличчя з третім чорним, зяючим оком посеред лоба. Це був Даніель, поза всяким сумнівом.

ЕПІЗОД 14

МЗС Норвегії, 4 листопада 1999 року

Бернт Браннхьоуґ поглянув на годинник і насупився. Вісімдесят дві секунда, він на сім секунд відстав від графіка. Отже, він переступив поріг зали засідань, проспівав бадьоре північне «добридень» і всміхнувся своєю знаменитою білосніжною посмішкою чотирьом обличчям, що обернулися йому назустріч.

З одного боку столу сидів Курт Мейрик із СБП і Ракель — у неї була та сама ідіотська шпилька, претензійний костюм і суворий вираз обличчя. Його вразило, що костюм був задорогий як на секретаря. Він усе ще покладався на свою інтуїцію, яка підказувала йому, що вона розлучена, але, можливо, раніше була одружена з багатим чоловіком. Або ж донька багатих батьків? Те, що вона раптом знову з’явилася тут, на засіданні, яке, як попередив минулого разу Браннхьоуґ, має проходити в умовах суворої секретності, вказувало на те, що в СБП вона мала впливовіше становище, ніж йому здалося на перший погляд. Треба б дізнатися про неї більше.

З другого боку столу сиділа Анна Стьорксен разом із цим довгов’язим, худим начальником відділку поліції. Як же його звати? Спершу він витратив понад вісімдесят секунд на дорогу до залу засідань, а тепер не може пригадати ім’я — невже старіє?

У нього раніше навіть думок таких не виникало, це почалося минулого вечора, а тепер от знову! Того разу він запросив Лізу, молоду практикантку, на те, що він називав «надурочним обідом». Потім він запросив її на келих вина до готелю «Континенталь», де для працівників МЗС було заброньовано кімнату для особливо секретних зустрічей. Лізу довго вмовляти не довелося, вона була амбітною дівчиною. Але сеанс не вдався. Старіє? Та ж ні, випадковість, можливо, зайвий келих вина, тільки не старість. Браннхьоуґ відігнав цю думку назад, у підсвідомість, сів.

— Дякую вам за те, що ви всі так швидко відгукнулися і прийшли сюди, — почав він. — Зрозуміло, нема потреби ще раз підкреслювати конфіденційний характер цієї зустрічі, але я вважаю за краще все ж це зробити, оскільки, можливо, не у всіх присутніх тут достатньо досвіду в подібних справах.

Він зиркнув поглядом по всіх, окрім Ракелі, тим самим натякаючи, що останнє зауваження стосувалося саме її. Потім обернувся до Анни Стьорксен:

— Ну, як там ця ваша людина?

Начальник поліції поглянула на нього здивовано.

— Цей ваш поліцейський? — поспішив виправитися Браннхьоуґ. — Здається, його звуть Холе?

Вона кивнула Мьоллеру, який мусив кілька разів відкашлятися, перш ніж почати говорити.

— Взагалі, все нібито гаразд. Тобто він, звичайно, пережив потрясіння. Але… так, — він знизав плечима, ніби показуючи, що не має чогось більш істотного додати до вже сказаного.

Браннхьоуґ підвів недавно начесану брову:

— Я сподіваюся, через це його потрясіння інформація не просочиться?

— Ну, — сказав Мьоллер. Бічним зором він побачив, як начальник поліції швидко обернулася до нього. — Я б так не думав. Він розуміє всю делікатність справи. І звичайно ж, його проінструктували з